Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців. Анна-Мария Наумьяк
числі й «міф» про голод), натомість нас просто видворять з радянської території замість запроторити за ґрати. Це було в липні 1981 року. У Франції до влади прийшли ліві – соціалісти й комуністи. Мій агент в обшарпаних шкарбанах із задоволенням говорив про цю гарну новину і про товариша Марше (генерального секретаря Французької компартії). Проте мій американський паспорт трішки псував йому настрій.
Останній вечір в Україні або як витратити свої рублі в крамницях, де загорнуті в «Правду» оселедці та плакати Червоної армії залишають байдужими перехожих з їхніми повсякденними турботами. Двоє шпиків у цивільному ходять за нами не ховаючись. Можливо, щоб завадити нам утекти до Якутії? На станції прощальна процесія: міліція й агенти в цивільному, щоб переконатися, що ми сіли в поїзд. Наступний етап: Київ і обов’язкова для іноземців зала очікування «Інтурист». Вона під наглядом, і виходити з неї заборонено. У Брест-Литовську нам потрібно було купувати новий квиток на поїзд: черга, чекання, «приходьте за годину»… Мій батько нервує й кричить російською касирці у віконце: «Ви нас видворили, ми маємо виїхати з СРСР сьогодні! Тож або ви даєте нам квитки негайно, або ми йдемо до КДБ і скажемо там, що це ви не випускаєте нас!». За п’ять хвилин ми отримали свої квитки… Польський митник побачив у наших паспортах відмітку про видворення. «Отже, панове мали проблеми на Сході? – посміхнувся він. – Вони там ненормальні!». Ми були вже на Заході.
З нами не поводилися грубо, але вони ошаленіли в пресі своїми пропагандистськими статтями. Мій батько став там зрадником своєї радянської вітчизни, що приїздив підбурювати своїх родичів і дестабілізувати суспільний лад. Я, у свої дев’ятнадцять років, став агентом українських націоналістів, що проходив підготовку у воєнізованому таборі в Англії. Хай би ці дурниці, в принципі, звичні для радянської преси. Але більш ненормальним з їхнього боку було надрукувати статтю, в якій моя бабуся зрікалася й проклинала свого сина, хоча насправді вона ніколи не писала й не читала цього.
Нас не забули у Вінниці. У 1989 році після кількох відмов ми отримали візу. Перебудова була в розпалі, і Україна звільнялася. На Західній Україні католики вимагали повернення їм їхніх церков, на вулицях проходили напіврелігійні, напівнаціоналістичні демонстрації. На будинках, на машинах і навіть на поїздах можна було бачити жовто-блакитні українські прапори. У Вінниці життя було не таким активним, і національне українське об’єднання «Рух» складалося переважно з представників української інтелігенції. Ми побували на одних із перших його зборів, тоді ще неформальних, на галявині міського парку. Всі пам’ятали нас – людей із Заходу, що були затримані й вислані з міста під великий шум радіопропаганди та газетних статей. Ці каламутники режиму зацікавили їх іще вісім років тому. Нас запрошували в різні інститути, і ми виступали там з питань, що стосуються української ідентичності. Можна сказати, що відбулася певна реабілітація.
Мій