Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців. Анна-Мария Наумьяк
всіх радянських людей. Я знала, що то була чиста пропаганда, і їхня допомога дала нам змогу вижити. Після війни я була впевнена, що мій син помер у Німеччині. Можливо, так було б і краще, бо люди з НКВС розшукували його й розпитували, чи не отримувала я відомостей про нього через родичів із західної України. І лише через двадцять років я дізналася, що він живий, і ми отримали листа. Я побачила його знову в шістдесят дев’ятому році, тобто за двадцять сім років після того, як він пішов».
Мій батько продовжив:
«У той голод мені було сім років. Батько приносив нам якусь їжу зі свого заводу. Я пам’ятаю, особливо, що їв бурякову мелясу, а також іще й маленьку, ще зелену, картоплю, яку ми поїдали з лушпинням. Мати посилала мене інколи ‘‘купити’’ молока в сусідів, і платив я їм не грошима, а лушпинням. Часом варили суп із кропивою, і це звалося ‘‘зелений борщ’’. А якось ми їли горобців, яких мені пощастило вловити. Мій живіт був тоді роздутий, і стирчав, як пухир, між худющими ногами й руками. До нас заходили жінки попросити трішки меляси, яку батько приносив із заводу. Сусіди варили шкіру з черевиків, щоб приготувати з неї якийсь суп. Ідучи в школу я мусив прямувати серединою дороги й не наближатися до хат, бо знав, що в селі зникали діти. У школі ми підбирали крейду та їли її. Час минав, і учнів у класі меншало. На стінах висіли портрети Леніна й Сталіна в оточенні щасливих дітей із лозунгами типу ‘‘Спасибі нашому татусеві Сталіну за наше щасливе дитинство!’’ або ‘‘Жити стало краще, жити стало веселіше!’’. Авжеж, то було ще те життя! Я шкрябав нігтями по стінці хати і їв якусь крихку плісняву. Траплялося, що я непритомнів, несподівано і в будь-якому місці. З іншими хлопцями ми бігали красти яблука, налітали на дерево, як сарана, і поїдали їх якомога більше і якомога швидше. Якось я пішов украсти кавуна, це було небезпечно, бо на баштані була сторожа, і нас могли побити. Я бачив також довжелезні черги людей, що чекали під магазином день і ніч, підміняючи один одного. Я пам’ятаю, як непокоїлася моя мама через мій рахіт. Вночі ми чули, як зголоднілі селяни викопували заводські відходи – то були бурякові відпадки, якими робітники годували своїх свиней. Селяни викопували їх зі сміттєвих ям і їли просто там, на місці, серед ночі. Удень я бачив нещасних селян, що сиділи під стінами заводу. Вони жебрачили або продавали свої речі за який-небудь харч. Приходила міліція й проганяла їх звідти[16]. Я нерідко ходив із матір’ю в сусіднє село. Мама приносила селянам щось поїсти. Їжу вона ховала під одягом, бо боялася, щоб по дорозі на неї не напали й не відібрали усе. Вона не хотіла, щоб я заходив у хати й бачив, як люди вмирають від голоду. Вона казала мені про це, і я знав, що відбувається навколо нас. Я чекав її на дорозі й боявся. Одного разу я зайшов до хати. У тих людей не було вже геть нічого, і вони стогнали. Я знав, що люди їдять чоловічину. Мати забороняла мені й сестричці гратися надворі. Я пам’ятаю ту зловісну й тривожну атмосферу, коли люди пошепки передавали один одному лихі новини, коли ночами хтось снував біля нашої хати, коли
У 2008 р., під час поїздки до батьківського села, один селянин розповідав, що дуже багато селян тоді жебрачили біля заводу, і так само багато їх там же й помирало. Тіла потім скидали в довгу яму, вириту вздовж стіни заводу.