Маруся. Василь Шкляр
Дмитра Соколовського, – сказала Маруся. – Маємо кулемети й батарею гармат.
Вони сиділи у штабі, який розміщався в хаті того священика, що помахав Марусі рукою. Ще надійшли команданти 1-го й 3-го куренів – поручники Антон Тарнавський і Данило Бізанц. Старшини слухали Марусю, час від часу перезиркуючись між собою і зводячи вгору брови. Їх тішили триста кінних – у галичан з кіннотою було сутужно, – і менше радували сімсот піших. Вони вже трохи побачили повстанців, котрі воювали незгірше за вишколених вояків, але важко надавалися до «кооперації» з регулярними частинами. Особливо, коли бої розгорталися вздовж залізниць і треба було швидко вагонуватися до потягів. Повстанці неохоче відривалися від своїх гнізд.
– Ви ще не знаєте нашу піхоту, – сказала Маруся. – Мої козаки, як роззуються, то біжать собачою риссю так само швидко, як коні. А хто не встигає, той хапається за стремено верхівця і мчить поряд із ним.
Старшини знов перезирнулися і ще вище скинули бровами.
– Не вірите? – Маруся звузила свої східні, ніби трішки підпухлі, очі й подивилася на поручника Гірняка. – У нас є козак, який воює тільки босий.
– Характерник? – спитав Данило Бізанц.
– Чаклун, – сказала Маруся, і в її погляді промайнув такий дивний полиск, наче вона й сама була чаклункою.
Може, тому Маруся й стала отаманом, подумав Мирон Гірняк. Інакше як пояснити, що під руку цього дівчати стало тисяча козаків? Хоча що тут пояснювати? Він, поручник Гірняк, теж підкорився б їй залюбки.
– А ваші гармаші так само прудкі? – поцікавився Данило Бізанц.
Маруся вловила його іронію, але не взяла до серця.
– Маємо дві польові тридюймові гармати. І дві гаубиці, тільки вони заховані в Тетереві.
– У річці? – здивувався Данило Бізанц.
– А що? Змащені гармати добре зберігаються у воді. А чи прудкі наші гармаші? Побачите. Коли летять через поле, то гарматки стрибають, як жаби.
– І влучно б’ють? – допитувався Бізанц.
– Ще й як! Але головне не в тому, куди поціляють гармати.
– А в чому?
– У тому, що вони піднімають дух козаків.
– І залякують ворога, – додав поручник Тарнавський. – Влучив не влучив, а страху наженеш.
– Золотоверхий Київ не годиться обстрілювати з гармат, – сказав Данило Бізанц. – Не можна руйнувати храм, навіть якщо там ховається ворог.
У поході на Київ галичани вбачали щось надприродне. Узяти столицю для них важило більше за всякий тріумф. Посідання Києва для них означало повернення віри, а може, й самого Бога.
– Ні, – сказала Маруся. – Ви помиляєтесь.
– У чому? – спитав Данило Бізанц.
– Ворога треба нищити скрізь. Руїни храму іноді святіші за його первісну досконалість.
– Перепрошую, – Станімір торкнувся правого вуса. – А скільки вам, ясна пані, років?
– Двадцять, – не змигнувши оком, сказала Маруся.
Старшини знов перезирнулися, повівши усміхненими бровами.
– А показуєте на молодшу! – сказав Станімір.
– Я вродилася на молодий місяць.
Радше на