Маруся. Василь Шкляр
на підмізинному пальці Матея блищала золота каблучка, якої раніше в нього не було.
– Кисета жалько, – сказав Матей.
– Там що – теж було золото?
– Звідки?
– Сам знаєш. Побачу – розстріляю.
– Ну, ти, їй-бо, наче маленький.
Дмитро подав йому свій кисет.
– Кури.
– Нє, – образився Матей. – Я згадав, де він у мене випав.
– Не вертайся.
– До дідька! – кинув Матей і пустив коня на те місце, де погубили голови китайці.
Чоловіка з косою там уже не було. Селяни гуртами розходилися по домівках, ніби вертали з польових робіт.
Кисета Матей не знайшов. Він стягнув з пальця каблучку і сховав у кишеню. «От, їй-бо, наче маленький», – сказав сам до себе.
Після походу Соколовського на Звягель большевики поставили його в один ряд з отаманами Зеленим, Ангелом і Струком. За Дмитрову голову вони пообіцяли сім мільйонів рублів.
Початок серпня приніс нові надії. Об’єднана з галичанами Армія УНР гнала червоних до Дніпра. Повстанські загони де могли розчищали шлях українському війську.
Того вечора Дмитро Соколовський повернувся зі своїми козаками аж із Макарова – територія його отаманської влади розрослася на півтори сотні верст. Дмитро був у гуморі, покликав брата Василя і декого з учителів на вечерю до своєї гімназійної оселі. Сиділося, як ніколи, весело, допізна.
Ніч була тепла, але по-серпневому свіжа. Надя відчинила вікно, лишивши фіранки завішеними. Вони заворушилися під подихом нічної прохолоди.
Ближче до півночі гості розійшлися. Василь же затримався, мовби його щось не пускало. Випили ще по чарці – удвох, по-братському. Дивились один одному в очі й мовчали.
– Додому… надовго? – спитав Василь.
– Не знаю, – сказав Дмитро. – Чекаю розпорядження від самого…
– Петлюри?
– Від нього. Починається інша війна.
Вогник у гасовій лампі, що стояла на столі, почав осідати.
– Гас кінчається, – сказала Надя і заходилася прибирати зі столу.
Дмитро вирізав кружальце сирої картоплини й поклав зверху на отвір у ламповому склі – вогник піднявся.
У сусідній кімнаті крізь сон схлипнув Євгенко. Надя вийшла до дитини.
– Ти поставив хлопців коло вітряка? – спитав Василь.
– Ні, всі перетомлені, – сказав Дмитро. – Сторожа біля Дівич-гори, коло кар’єру, на підступах до села. А тут кого нам боятися?
Він підвівся і ступив крок до вікна.
Зайшла Надя, рипнула дверима – вітерець ворухнув фіранкою.
Бахнув сухий револьверний постріл. Куля влучила Дмитрові в чоло, він упав, навіть не зойкнувши.
Крізь вікно влетіла граната й підстрибнула на підлозі.
Василь щосили штовхнув Надю до сусідньої кімнати і впав долілиць. Граната рвонула, згасло світло, Надя, вхопивши з ліжечка дитину, наосліп кинулася до дверей.
Василь перекотився до сусідньої кімнати, коли крізь прочинене вікно влетіла ще одна граната, об стіну залопотіли кулі.
Надя