Сповідь. Жан-Жак Руссо
новим почуттям, що переповнювало всю мою істоту, через нього мій розум не міг робити нічого іншого.
Пані де Варенс захотіла дізнатися подробиці моєї історії. У своїй розповіді я знову здобувся на той запал, що його був утратив у хазяїна. Що більше я схиляв до себе цю чудову душу, то сильніше вона шкодувала про долю, яку я собі готував. Її ніжне співчуття проглядало в її обличчі, погляді, рухах. Вона не наважувалася умовляти мене повернутися до Женеви, в її становищі це було б злочином проти католицтва, і їй було відомо, що за нею стежать і зважують кожне її слово. Але вона так зворушливо говорила мені про горе мого батька, що ясно вгадувалося її схвалення в тому разі, якби я повернувся втішити його. Вона навіть не розуміла, що мимоволі свідчить проти самої себе. Але я вже ухвалив рішення. До того ж, чим більше розчулювали мене її слова, тим менше я був здатний розлучитися з нею. Я відчував, що повернення до Женеви звело б між нами майже нездоланну перешкоду, для подолання якої мені довелося б знову тікати. Краще вже було триматися обраного шляху. І я тримався. Пані де Варенс, бачачи марність своїх зусиль, не стала наполягати і лише сказала, дивлячись на мене із співчуттям: «Йди туди, куди кличе тебе Бог, моя бідолашна дитино. Але ставши дорослим, згадай про мене». Вона й не думала, що її слова справдяться так жорстоко.
Мої труднощі аж ніяк не закінчилися. Як вижити в такому юному віці далеко від батьківщини? Не пройшовши й половини терміну учнівства, я не володів ремеслом. А якби й володів, то не зміг би жити з нього в Савойї, країні надто бідній для процвітання ремесел. Товстун, що обідав за всіх нас і змушений нарешті дати спочинок своїм щелепам, висловив пораду, послану йому, за його словами, Небом, але, судячи з наслідків, прийшла вона радше з протилежного боку. Він запропонував мені йти у Турин, де в притулку для освічення новонавернених я міг знайти поживу для душі і тіла аж до моменту свого уцерковлення, після чого милосердні душі підшукали б мені підходяще місце. «Що стосується дорожніх витрат, то його превелебність монсеньйор єпископ не відмовиться милостиво забезпечити вас необхідними коштами, якщо пані де Варенс запропонує йому таку святу справу, та й сама пані баронеса, яка надзвичайно добра, – сказав він, уклонившись своїй тарілці, – неодмінно вам допоможе».
Всі ці милості здавалися мені досить обтяжливими. Серце моє стискалося, я мовчав. Пані де Варенс, відгукнувшись на цей план зовсім не з тим запалом, з яким його було викладено, відповіла, що вона поговорить про це з його превелебністю, і кожен допоможе відповідно до своїх можливостей. Але цей клятий товстун побоювався, що вона говоритиме недостатньо переконливо. Маючи свою користь у цій справі, він сам умовив священиків і так спритно все обкрутив, що коли пані де Варенс, яка боялася відпускати мене в подорож, звернулася до єпископа, виявилося, що справу вже вирішено, і їй тут-таки видали гроші мені на дорогу. Вона не зважилася вмовляти мене залишитись. Я наближався до того віку, коли жінка її років не може, не порушуючи