Сповідь. Жан-Жак Руссо
мені лише невиразно, а зречення бачилося подією якогось далекого майбутнього. Але тепер стало вже неможливим обманювати себе й далі. Я з жахом зрозумів, що прийняв на себе цілком певні зобов’язання, побачив і їх неминучі наслідки. Майбутні неофіти, що оточували мене, жодним чином не могли додати мені мужності своїм прикладом. Я не міг приховати від себе, що ставав на один щабель з продажними бандитами, готуючись до майбутньої святої справи. Попри молодість, я все ж таки розумів, що хоч яка б релігія була істинною, я збирався за гроші відректися від своєї власної, і навіть якщо зроблю правильний вибір, то глибоко в серці збрешу Святому Духу і заслужу людську зневагу. Що більше я про це думав, то дужче гнівався на себе і нарікав на долю, яка мене до цього довела, ніби не своїми власними руками я приготував собі таку долю. Часом ці думки так захоплювали мене, що я утік би, якби знайшов лазівку на волю. Але втеча здавалася неможливою, і моя рішучість протрималася недовго.
З нею боролося надто багато таємних бажань. Проти втечі мене настроювали вперте небажання повертатися до Женеви, сором, сама трудність переходу через гори, страх опинитися далеко від батьківщини без друзів і без коштів для існування, – все це змушувало мене дивитися на докори сумління як на запізніле каяття. Дорікаючи собі у скоєному, я тим самим намагався пробачити собі за те, що ще тільки збирався зробити. Перебільшуючи минулі гріхи, я дивився на майбутні як на їх неминучий наслідок. Я не говорив собі: «Ще нічого не зроблено, і, якщо захочеш, ти можеш залишитися невинним». Я говорив: «Плач за злочином, який зробив тебе винним і тепер вимагає свого завершення».
Знадобилася б рідкісна для мого віку душевна сила, щоб відректися від усього, що я досі обіцяв чи на що дозволяв сподіватися, і порвати ланцюги, якими я сам себе обплутав, твердо і без страху за можливі наслідки заявивши, що хочу зберегти релігію батьків. Але тоді я не мав такої відваги, та й малоймовірно, що мені це вдалося б. Справа зайшла аж надто далеко, щоб відступати. Що дужче я чинив би опір, то наполегливіше постаралися б зламати мою впертість.
Софізм, що занапастив мене, властивий природі більшості людей, які скаржаться на брак сили, коли вже надто пізно її застосовувати. Доброчесність обходиться нам дорого лише з нашої власної провини. Коли б ми були розумніші, ми навряд чи часто мали б потребу в доброчесності. Але ми не опираючись здаємося легко подоланим пориванням і, не думаючи про небезпеку, поступаємося слабким спокусам. Самі того не помічаючи, ми опиняємося в згубному становищі, якого легко могли б уникнути, але з якого вже не можемо вибратися без жахливих для нас героїчних зусиль. Нарешті, ми летимо в безодню і говоримо Богові: «Навіщо Ти зробив мене таким слабким?» Але Він відповідає нашій совісті: «Я дав тобі мало сили, щоб вибратися з безодні, але Я дав тобі досить сили, щоб ти туди не впав».
Я не цілком зважився стати католиком, але, через віддаленість часу, намагався звикнути до цієї думки, разом з тим сподіваючись на яку-небудь