Шлях меча. Генри Лайон Олди
й гаразд. Нехай…
І все ж я не розумію – навіщо?
Навіщо їм це потрібно?..
2
…Спочатку все йшло більш-менш нормально. Наскільки нормальним може бути життя однорукого каліки з мертвою залізякою на культі; життя в чужому домі; життя, яке й життям назвати важко.
Так – існування.
А проте нічим особливим моє існування в Коблановому домі спочатку позначене не було.
Мені було однаково. Я байдуже клав долоню залізної руки на руків’я Єдинорога, нічого не відчуваючи, крім деякого роздратування. Іноді я забував це робити – і тоді мені чемно нагадували. Я згідно кивав, знову ніяково прилаштовував мертві пальці на руків’ї меча і йшов далі. Або продовжував стояти. Або сидіти. Або лежати.
Частіше – лежати.
Я лежав, і думок не було, і почуттів теж майже не було – але щось таки в мені залишалося, бо все частіше я думав про ніж, що лежав удома, – ніж для одного-єдиного ритуалу.
Про пропуск на той світ.
«Кусунгобу лежить на порозі дверей, що ведуть у рай».
Де це я чув? Або читав?
Не пам’ятаю.
Мені було зле. Може, у раю буде краще?..
3
Того дня я нарешті зважився. Не з самого ранку – вже ближче до вечора.
Я знайшов Коблана в кузні, обережно торкнув його за плече лівою рукою, і коли коваль обернувся, байдуже сказав:
– Мені час, Коблане. Я повертаюся додому.
І пішов до виходу.
Коваль зненацька опинився переді мною, загороджуючи шлях. Він був увічливий, але наполегливий. І чомусь намагався не дивитися мені в очі. Потім я зрозумів – чому. Але потім було пізно.
А тоді було ще не пізно. Але я цього не знав. Я погодився, що на вулиці вже справді темно, і дім мій неблизько, і коня в мене на похваті нема, і… Я погодився, що й справді можу почекати до ранку, провівши ще одну ніч у Коблановому домі.
Це нічого не міняло – я вже вирішив.
Спав я спокійно – як людина, що зробила свій вибір.
На зорі я прокинувся, сяк-так уліз у свій звичний одяг – косо-криво, але це не мало жодного значення – причепив до пояса піхви з Єдинорогом і рушив до дверей. До дверей моєї кімнати.
А двері виявилися замкнені.
Ще не розуміючи, що відбувається, я почав стукати – спочатку здоровою рукою, а потім – залізним придатком. Довго ніхто не з’являвся. Нарешті за дверима почулися неквапні важкі кроки господаря дому. Кроки зупинилися перед дверима, але відчиняти Коблан не квапився.
– І чого тобі не спиться? – сонно промурмотав він.
– Це моя справа. Мені треба додому, – зажадав я. – Відчиняй!
Якийсь час Коблан мовчав.
– Ні, не відчиню, – повідомив він після довгого роздуму. – Бо ти й справді додому підеш.
– Саме так! Відчиняй негайно! – у мені поступово починало закипати роздратування. – Я повинен повернутися додому!
– Нічого ти не повинен, – позіхаючи, заперечив із-за дверей коваль. – А якщо й винен – то мені. По-перше, маєш у мене в домі жити. По-друге,