Шлях меча. Генри Лайон Олди
кинув я Дзютте й Дитячому Вчителеві. – Ганьба Звитяжців!..
Вони не відповіли. Зате відповів їхній Придаток.
Уперше я бачив Придатка, який майже вмів говорити мовою Звитяжців – мовою ударів і випадів, дрібних підготовчих рухів і відволікальних маневрів, мовою справжньої Бесіди. Якби Дзю чи бодай Дитячий Учитель були у цю мить оголені, я б зрозумів, я б не здивувався, бо й сам найчастіше відчував Придатка Чена своїм продовженням, частиною себе самого…
Але тут було щось інше, невідоме, тут був Придаток, який уміє вести Бесіду без Звитяжця.
На долю секунди я відволікся, забувшись від здивування – і ось уже Придаток Чен лежить на підлозі, скорчившись від болю, а Дитячий Учитель роду Абу-Салімів у лиховісному мовчанні вилітає із-за пояса свого дивного Придатка, описуючи коротку дугу, яка загрожує закінчитися біля горла Придатка Чена.
Ні. Біля горла ця дуга не закінчилася б. Вона пройшла б далі.
– Рубай! – істерично розреготався Дзютте Уламок. – Рубай, Наставнику!..
Якби я в цю мить був у руці Придатка Чена!.. ой, якби я був там… і нехай усі блазні, всі Дитячі Вчителі Кабіра, всі Тьмяні Емірату спробували б зупинити скаженого Єдинорога!..
– Руку! – не тямлячись, закричав я, забувши, хто із нас Звитяжець, а хто – Придаток. – Руку, Чене!
І рука відгукнулася. Ні, я й далі валявся на підлозі, але на мить мені примарилося, що незвично холодні й тверді пальці стискають руків’я, що вони тягнуться до мене крізь простір, що нас розділяє, і я знову веду Придатка Чена в стрімкому танці Бесіди…
А ще мені запраглося тепла. Тепла плоті Придатків, яка розступається під напором мого клинка.
– Руку!..
Я хотів цю руку, немов це справді була не частина Придатка, а відірвана частина мене самого; я хотів обіймів цих пальців, як не хотів ніколи нічого подібного; подумки я вже свистів у задушливому повітрі кімнати, плетучи павутину Бесіди навколо негідника, який казна-як став Дитячим Учителем…
І Дитячий Учитель промахнувся. Раз за разом він пролітав мимо, наче в руці Придатка Чена і справді був я, Єдиноріг; і навколо мого усміхненого Придатка метався розлютований маленький ятаган, смугуючи порожнечу, доки я не дотягнувся до жаданої руки, або ж рука дотяглася до мене, або ж ми обоє… – і холодні пальці вміло й дбайливо зімкнулися на руків’ї.
Це був найкращий випад у моєму житті. Найкращий ще й тому, що я, Мейланьський Єдиноріг, закричавши від захвату, в останню мить устиг отямитися. Так, я скеровував руку, але й рука скеровувала мене, і дивом я встиг викрутитися, минаючи випнуте око чужого Придатка й утикаючись у щільну тканину тюбетейки, а потім – у дерево одвірка.
Так, це був найкращий випад у моєму житті. Я не вчинив непоправне. Але клянуся розпеченим горном-утробою Нюринґи, я був занадто близький до цього…
– Заради клинків Муніру! – десь далеко внизу прошелестів голос, який міг бути голосом тільки Дзютте Уламка. – Наставнику, ми зробили це!.. ти чуєш, Наставнику, ми…
А потім їхній Придаток упав, придавивши собою обох Звитяжців.
…Двері відчинилися. Падаючи, Придаток Дзютте й Дитячого Вчителя зачепив внутрішній засув, скидаючи його з гаків, і поштовх розчинив двері навстіж.