Шлях меча. Генри Лайон Олди
нудьги! Ти обов’язково приходь, Єдинороже, розповіси нам що-небудь цікаве… Пам’ятаєш, твій брат, Великий Да-дао-шу ваші перекази полюбляв розповідати, доки не поїхав додому? Про походи Диких Лез, про підземну кузню Нюринґи, про мертвих Звитяжців із завше теплим лезом… як ви їх називаєте? Одзвитяжені, здається?
– Тьмяні. Тьмяними їх називають…
Це вирвалося в мене мимоволі. Не та була тема, щоби запросто бряжчати про неї після заходу сонця. Шешез має рацію – у давньому Мейлані вірили в багато чого, на що більшість Звитяжних еміратів зволіли заплющити очі або вдати, ніби заплющили… а ось мені ніяк не вдавалося. Та й очі – їх Придаткам заплющувати звичніше, а в Мейлані кажуть: «Від страху в піхви не сховаєшся».
Шешез не знав, чому мій старший брат Да-дао-шу, поруч із яким і Шешез, і гігант Ґвеніль здавалися не такі вже й великі, минулого літа спішно покинув усі справи в Кабірі й повернувся в Мейлань. Я й сам не чув послання від наших старійшин, яке й висмикнуло Великого Да з Кабіра. Вирішили, певно, що молодий Єдиноріг…
А ще Шешез не знав, через що тринадцять нащадків найзнатніших Мейланьських родів – Єдинороги – Ґ’єни, Сиві Пелюстки та єдиний спадкоємець Орлиного Кігтя, меч-гак Цзянґоу —свого часу залишили батьківщину і виїхали безоглядно. Я і Да-дао-шу – в Кабір, меч-гак Цзяньґоу – в Хіну, інші – хто куди…
Та й не треба йому про це знати. Я небагато знаю, як молодший в роду – дещицю, радше здогадуюсь, – а Шешезові воно взагалі ні до чого.
– Так, справді, – Шешез задоволено потерся об ложе підставки, викладене тришаровою повстю. – Тьмяні, звичайно! А я чомусь ніяк не згадаю… у Фархада запитував – не відповідає. Геть старий, певно, став! Власну тінь навпіл розрізати хоче. Та гаразд, це справи родинні… то ти приходь, Єдинороже, приходь обов’язково!
…Ще близько години ми базікали про різні світські абищиці, а тоді Шешез Абу-Салім ураз став збиратися додому, немов згадав про щось невідкладне.
– У Хаффі, на відкритому турнірі, – мимохіть сказав ятаган, доки його Придаток уставав із-за стола, поправляючи червоний пояс на чималенькому череві, – з Кривим Киличем Енґром неприємність сталася. Ти ось його не знаєш, а в нього Придатка зіпсували. Усерйоз. Сам розумієш, шабельні клани – вони гарячі, їм молоді Придатки потрібні, а тут праву ногу геть відрізали. Вище коліна. І самого Кривого Килича надщербили…
– Хто? – холонучи, перервав я, забувши про пристойність. – Може, хтось із недосвідчених, учора кованих? Ні, дурниці кажу, їх на відкритий турнір і не допустили б, на першій же рубці відсіюють!.. Або буває, що яка-небудь алебарда у свого Придатка хворобу прогледіла…
– Буває, – сяючи, ухилився від прямої відповіді фарр-ла-Кабір. – Усяке буває. Он і в Дурбані теж… Буває – це коли раніше, причому так давно, що й не згадати; а було – це коли майже зараз, сьогодні чи принаймні вчора…
І не доказав.
– На Посвяту приходь, – додав він уже від дверей. – Ти розповіси, ми розповімо… дивись, і час веселіше мине.
Залишившись