Покарані. Юлія Шеко
давню знайому.
За хвилину покашлювання почало розноситися залою у різних куточках і жінка з жахом подумала, що їх настигла небезпечна хвороба, яка швидко поширюється замкненим приміщенням. Вона й сама відчула першіння в горлі і з занепокоєнням ще раз оглянула залу. Напевно, вона була першою, хто помітив як всередину заповзає густий дим, мовби залишки пекельного вогню; з нестримною швидкістю він заполонив собою глядацьку залу змушуючи людей у паніці покинути свої місця. Та ні у фойє, ні на вулиці вони не отримали полегшення – здавалося, усю країну накрив суцільний туман, перевершивши своєю густотою усі попередні природні явища.
– Ей, що трапилось? – крикнув стривожений чоловік на трибуні.
Він помітив як собаки заповільнили свій хід, а згодом і зовсім зупинилися. Його фаворитка взагалі почала поводити себе дивним чином, закрутившись на місці, ніби не знала куди їй прямувати далі.
Присутні побачили як на них насувається щільний туман, в якому вже було важко розгледіти поле з учасниками. Перегони зупинили, а місцевий працівник служби безпеки наказав усім розходитися по домівках, на що у натовпі рознісся незадоволений гул.
– Ви вважаєте ми даремно витратили гроші? – обурено крикнув один із чоловіків. – Ви маєте відновити перегони, допоки не з’ясується переможець.
Його одразу ж підтримали криком схвильовані фанати.
– Вибачте, та це неможливо, – виховано промовив правоохоронець, бажаючи якнайшвидше позбутися глядачів.
Кожен бачив як більше й більше наповзає на них туман, але продовжував вимагати продовження: аж допоки видимість не знизилась до мінімальних значень, в яких стало важко побачити навіть власного сусіда.
– Тоді поверніть нам наші ставки! – завимагав один із ентузіастів, проштовхуючись вперед.
Силою його винесло у коридор стадіону і вже за хвилину увесь натовп опинився посеред вулиці, намагаючись хоч якось знайти дорогу додому. Тепер їм було байдуже до грошей: немов сліпі, вони навпомацки пробиралися містом, який все сильніше поринав в густу імлу смердючого диму.
– Ви бачили що відбувається на вулиці?
Лікар обернувся до вікна, але не побачив нічого цікавого. Точніше, він не побачив взагалі нічого.
– Туман та й годі, – байдуже промовив він. – Хіба нам звикати?
Туман вже давно сприймався ним як щось звичайне: певною мірою він був візитівкою та невід’ємною частиною його рідного міста.
– До речі, о котрій у мене останній запис? – звернувся він до асистентки.
– О третій п’ятнадцять, – відчеканила вона, заглянувши до нотатника.
Чоловік зрадів, що сьогодні зможе раніше потрапити додому. Він мав на цей вечір плани: син пообіцяв познайомити його зі своє подругою і його розривало нетерпіння від очікуваної першої зустрічі. Йому кортіло якнайшвидше побачити дівчину, що обрала собі за кавалера такого розбишаку, як його син.
Лікар захвилювався, коли на останній прийом не з’явилась одна із його постійних