Притча про нових Маккавеїв. Валерій Гаєвський
над лампадою таке ж, як у келії рядового ченця – напівбрата, зате тутешні стіни покрито дорогоцінною зеленою фарбою,[9] немов всипано їх силою силенною дрібних діамантів.
Ці коштовні стіни – зі секретом: крізь непомітні слухові отвори Гросмейстер може дослухатися до балачок рицарської варти, яка чатує у сусідньому з його опочивальнею передпокої й не має права ні на хвильку відволіктися чи не приведи Господи задрімати.
Але наразі там тихо, зате з боку потайних дверцят у стіні, яка сусідить зі службовою кімнатою Великих Магістрів, йому чується спів. Попервах здавалося, що це у Нижньому замку сержанти й зброярі розвантажують з возів привезені вчора увечері з Гданська камінні й чавунні ядра й співають. Потім до тих звуків долучилося кумкання жаб у Ногаті[10] й тьохкання солов’я – щось неймовірне, бо ж холодна осіння ніч міцно обіймає Марієнбург. Наразі усе стихло, але по короткому часі знову почувся спів, цього разу начебто з боку каплиці Святої Катерини.
У свої п’ятдесят все ще дужий, як тур, Ульріх фон Юнінген вважався одним з кращих рицарів Ордена, однак від часу, коли став Великим Магістром, він вже не брав участі у турнірах, котрими, як і полюванням, прикрашали свої рідкі мирні будні хрестоносці; і все ж мало хто з них, а тим паче з «гостей» ризикнув би вийти на двобій з ним на списах, або ж на мечах чи сокирах. Проте нинішньої ночі давно вже не знаний первісний острах пойняв його душу: не лякала його зустріч навіть з ватагою ворогів-людей, але таки побоювався він нечистої сили, яку вони могли наслати у замок.
У полотняних спідніх Ульріх фон Юнінген босоніж підійшов до розп’яття й тричі захистивши себе Хресним знаменням, після короткого розмислу натяг на міцні стовпи-ноги білі суконні штани, накинув на округлі горби плеч такий же білий напівкафтан з нашитим суконним гербом Великого Магістра,[11] взувся у черевики з волячої шкіри й, підперезавшись гаптованим нитками із золота товстим шкіряним поясом з мечем, над клинком якого кілька років чаклували найкращі німецькі ковалі, вислизнув через потаємні дверцята до кімнати Великих Магістрів.
Відсіль через масивні двері з мореного дуба можна було потрапити до Великого рефектарію, а іншими, дещо меншими, пофарбованими у біле з неодмінним чорним хрестом посередині – до каплиці Святої Катерини. Лише Великий ризничий й Гросмейстер мали ключі до неї, й не було на світі більш недоступного для простолюдинів – християн місця для спілкування з Богом, ніж ця каплиця. Тим часом королі, герцоги й інші титуловані особи Європи нерідко благовійно вислуховували тут з Великим Магістром святу месу,[12] надто після вдалих нічних перемовин. Відтак каплиця своєю коштовною вишуканістю мала довершувати неймовірні враження високих гостей від багатства й могутності ордену; навіть позолочений аналой перед Царськими воротами привезено з Італії, а іконостас став витвором рук і душі кращих німецьких художників. Незрівняну красу Святої Катерини, велика ікона
Зелена фарба – у середні віки така фарба виготовлялася з рідкісних морських молюсків.
Ногат – притока Вісли, у гирлі якої зведено Марієнбургський замок.
Герб Великого Магістра – у центрі чорного орденського хреста з жовтою смужкою по краях накладено жовтий хрест. У його центрі – жовтий щиток з чорним орлом.
Свята меса – така служба провадилися переважно удосвітку.