Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
того, я ще хотів би бути дурним, безмежно дурним. Це найбільший дар у наш час.
– Дурним, як Парсіфаль?
– Не таким самозреченим. Просто віруючим, мирним, здоровим, буколічно дурним.
– Ходімо, – кажу я. – Ти голодний. Наша хиба в тому, що ми ні по-справжньому дурні, ні по-справжньому розумні. Десь посередині, як мавпи між гілками. Це нас стомлює і часом засмучує. Кожен повинен знати, до якої категорії він належить.
– Справді?
– Ні, – передумую я. – Люди осідали б тоді на одному місці і обростали б жиром. Але чи не піти нам сьогодні ввечері на концерт, щоб компенсувати «Червоний млин»? Гратимуть Моцарта.
– Я сьогодні ляжу рано спати, – заявляє Ґеорґ. – Це мій Моцарт. Іди сам. Мужньо й самітно витримай наступ добра. Воно досить-таки небезпечне і завдає більшого спустошення, ніж скромне зло.
– Так, – відповідаю я і згадую жінку, що приходила вранці.
Скоро вечір. Я читаю в газетах сімейні новини і вирізую повідомлення про смерть. Це повертає мені віру в людей, особливо після вечорів, коли нам доводиться пригощати своїх постачальників чи агентів. З цих повідомлень виходить, що людина, власне, не має жодних хиб. Там є лиш чудові батьки, бездоганні подружжя, зразкові діти, безкорисливі, готові на жертви матері, всіма оплакувані дідусі й бабусі, комерсанти, проти яких сам Франціск Асизький був би черствим егоїстом, безмежно добрі генерали, людяні прокурори, майже святі фабриканти зброї – одне слово, землю, коли вірити цим повідомленням, населяв цілий натовп безкрилих ангелів, про котрих тільки ніхто нічого не знав. Любов, яка в житті насправді дуже рідко трапляється непорочною, після смерті аж сяє чистотою і майже тільки такою й буває. В повідомленнях кишить надзвичайна доброчесність, щира турбота, глибока побожність, безкорислива самопожертва; родичі теж знають, якими їм належить бути: вони пригнічені горем, їхня втрата незамінна, вони ніколи не забудуть померлих. Читаючи таке, як не вирости у власних очах і не відчути гордості, що належиш до раси, яка має такі благородні почуття.
Я вирізую повідомлення про смерть пекаря Нібура. Його там змальовано як доброго, люблячого чоловіка й батька, що завжди щиро піклувався про свою сім’ю. Я сам бачив, як фрау Нібур з розпущеним волоссям тікала з хати, а добрий Нібур біг слідом, шмагаючи її паском, і бачив руку, яку батько, що піклувався про сім’ю, зламав своєму синові Роланду, викинувши його в шаленстві із вікна. І коли цей кат сконав від апоплексичного удару в своїй пекарні, пригнічена горем удова повинна була б тільки радіти. Але вона раптом стала думати зовсім інакше. Все, що за життя витворяв Нібур, смерть стерла з її пам’яті. Він став ідеалом. Людина завжди має дивовижний хист до самообману й брехні, а коли йдеться про померлих, то самообман і брехня не мають меж, і вона зве це пошаною. Але найдивовижніше те, що людина скоро сама починає щиро вірити в те, що каже.
Фрау Нібур зазнала цього магічного перетворення, коли негідника пекаря, який щодня лупцював її, притягли сходами до кімнати. Замість того, щоб упасти на коліна і подякувати Богові за звільнення,