Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
– відповів Равік, – вам дуже пощастило.
Равік побачив Ежені в операційній. Вона начищала до блиску нікельовані інструменти. Ежені любила цю роботу. Вона так захопилася нею, що не почула, як зайшов Равік.
– Ежені! – покликав він.
Вона здригнулась і обернулася до нього.
– Ох, це ви! Завжди ви мене лякаєте.
– Не знав, що я такий страшний. А от вам не годилося б лякати пацієнтів розмовами про гонорар і плату за лікування.
Ежені випросталась і завмерла з ганчіркою в руках.
– Он що. Та повія, звичайно, відразу ж розплескала все.
– Ежені, – мовив Равік, – серед жінок, які жодного разу не спали з чоловіком, більше повій, ніж серед тих, що заробляють цим свій гіркий хліб. Я вже не кажу про одружених. А, крім того, дівчина нічого не розплескала. Ви тільки зіпсували їй день, та й годі.
– А хоч би й зіпсувала! Бач, яка вразлива! З її способом життя!
Ох ти, ходячий катехізисі моралі, подумав Равік. Гидотна, чванькувата святеннице. Що ти знаєш про самоту цієї маленької модистки, яка зважилася піти до тієї самої акушерки, що скалічила її товаришку, і в ту саму клініку, де товаришка померла? І яка тепер каже тільки одне: «А що я мала робити?» і «Як я за все розрахуюся?…»
– Вам би треба було вийти заміж, Ежені, – сказав він. – За якогось удівця з дітьми. Або за власника похоронного бюро.
– Я попросила б вас, пане Равіку, не турбуватися про моє особисте життя, – з гідністю мовила Ежені. – А то я змушена буду поскаржитись на вас докторові Веберу.
– Ви й так скаржитесь на мене цілісінький день. – Равік з радістю помітив, як на вилицях у неї проступили дві червоні плями. – Чого побожні люди так рідко бувають толерантні, Ежені? Найкраща вдача в циніків, а найгірша в ідеалістів. Ви не замислювались над цим?
– Хвалити Бога, ні.
– Я так і думав. А тепер я подамся до дочок гріха. В «Озирис». Кажу на той випадок, часом би я знадобився доктору Веберові.
– Навряд щоб ви йому знадобилися.
– Бути невинною зовсім не означає бути провидицею. Ану ж я йому таки знадоблюся. Я там посиджу десь до п’ятої. А потім буду у своєму готелі.
– Нічого собі готель, єврейська халабуда.
Равік обернувся в її бік.
– Не всі втікачі – євреї, Ежені. Навіть не всі євреї – євреї. А бува, євреєм виявиться той, про кого й не думав би. Я навіть знав одного негра – єврея. Дуже був самітний. І любив лише одне – китайську кухню. Ось як буває на світі.
Сестра нічого не відповіла йому. Вона завзято чистила нікельовану тацю, що й так уже блищала, як сонце.
Равік сидів у бістро на вулиці Буасьер і дивився надвір крізь мокру від дощу шибку, коли зненацька побачив там одного чоловіка. Його ніби хтось ударив у живіт. Першу мить він тільки відчув струс, ще не усвідомлюючи, що сталося. Тоді відсунув убік столика, схопився з місця і стрімголов кинувся через залу до дверей.
Хтось схопив його за рукав.
– Що таке? – нічого не розуміючи, спитав він. То був офіціант.
– Ви не заплатили, пане.
– Що?… Ага… Я ще вернуся. – Він висмикнув рукав.
Офіціант