Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
посміхнувся.
– Як на безпаспортного втікача ти поводишся досить нахабно. Волочишся по найелегантніших ресторанах Парижа.
– Тільки в них і почуваєш себе в цілковитій безпеці, Борисе. Хто поводиться як утікач, той швидко попадається. Ти, власник нансенського паспорта, мав би сам це знати.
– Правда. З ким ти йдеш? Бува, не з німецьким послом як його протеже?
– З Кет Гегстрем.
Морозов свиснув.
– З Кет Гегстрем? – перепитав він. – То вона повернулася?
– Приїздить завтра вранці. З Відня.
– Добре. Ну, то я напевне побачу тебе потім у нас.
– Може, й не побачиш. Морозов похитав головою.
– Не може бути. Коли Кет Гегстрем у Парижі, її штаб-квартира в «Шехерезаді».
– Цього разу не те. Вона приїздить, щоб лягти в клініку. Найближчими днями її чекає операція.
– То вона неодмінно прийде. Ти нічого не розумієш у жінках. – Морозов примружив очі. – А може, ти не хочеш, щоб вона приходила?
– Чому б це я не хотів?
– Мені якраз спало на думку, що ти не навідуєшся до нас, відколи прислав до мене ту жінку. Джоан Маду. Здається мені, що це не просто так збіглося.
– Дурниці. Я навіть не знав, що вона ще у вас. Пригодилася на щось?
– Так. Спершу співала в хорі. А тепер має невеличкий сольний номер. Дві чи три пісеньки.
– Ну як, вона трохи звикла?
– Звичайно. А чому ж ні?
– Вона була в страшному розпачі, бідолаха.
– Що? – перепитав Морозов.
– Я сказав – бідолаха.
Морозов усміхнувся.
– Равіку, – мовив він батьківським тоном, і на його обличчі раптом відбилися степи, безмежні простори, луки, мудрість і весь досвід світу, – не верзи дурниць. Вона добре стерво.
– Що-що? – спитав Равік.
– Стерво. Не повія, а стерво. Якби ти був росіянин, ти б зрозумів різницю.
Равік засміявся.
– Ну, то вона, мабуть, дуже змінилася. Бувай, Борисе! Хай Бог благословить твої пильні очі.
VII
– Коли мені лягати в клініку, Равіку? – спитала Кет Гегстрем.
– Коли хочете. Завтра, післязавтра, коли завгодно. На день пізніше, на день раніше – не має значення.
Вона стояла перед ним, по-хлоп’ячому струнка, впевнена, вродлива і вже не дуже молода.
Равік два роки тому вирізав їй апендикс. То була його перша операція в Парижі. Кет Гегстрем виявилась добра на почин. Відтоді він весь час мав роботу, і поліція жодного разу не турбувала його. Для нього Кет була ніби талісман.
– Цього разу я боюся, – мовила вона. – Не знаю чому, але боюся.
– Нема чого. Це звичайна операція.
Кет підійшла до вікна й виглянула надвір, на подвір’я готелю «Ланкастер». Могутній крислатий каштан простяг свої старі руки до мокрого неба.
– Цей дощ, – сказала вона. – Я виїздила в дощ із Відня. Прокинулася в Цюриху – і знов дощ. І тут також. – Вона засунула завісу. – Не знаю, що зі мною діється. Мабуть, я старіюся.
– Завжди так здається, коли людина ще не стара.
– У мене мав би бути