Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
темнувато й досить людно.
– Що ви будете пити, Кет? – спитав Равік.
– Горілку. І нехай грають цигани. З мене досить «Віденського лісу» в ритмі військового маршу. – Кет скинула черевички й підібгала під себе ноги. – Я вже не втомлена, Равіку, – мовила вона. – Кілька годин у Парижі – і я зовсім інша. А проте в мене й досі таке почуття, ніби я втекла з концтабору. Ви можете таке уявити?
Равік подивився на неї.
– Приблизно можу.
Офіціант приніс невеличкий графин горілки й чарки. Равік налив їх і подав одну Кет. Вона швидко, спрагло випила й поставила чарку. Тоді озирнулася по залі.
– Старий балаган, – усміхнулася вона. – Але вночі він обертається в казкову печеру, де можна сховатись і мріяти.
Вона відхилилася на спинку лави. Лагідне світло, що лилося з-під скляної стільниці, освітлювало її обличчя.
– Равіку, чому вночі все стає якесь барвистіше? Все здається легким, усе можна осягти, а чого не осягнеш, те виповнюєш мріями. Чому?
Він усміхнувся.
– Якби не мрії, ми б не могли витримати дійсності. Оркестранти почали настроювати інструменти. Зазвучали квінти й скрипкові пасажі.
– Ви не схожі на людину, що дурить себе мріями, – сказала Кет.
– Дурити себе можна й правдою. Це ще небезпечніше.
Зазвучала музика. Спершу тільки цимбали. М’які, вкутані замшею молоточки тихо, майже нечутно вихопили з присмерку мелодію, підкинули її вгору ніжним гліссандо і, повагавшись, передали далі скрипкам.
Циган неквапом перейшов залу й зупинився біля їхнього столика. Він стояв, усміхаючись і притискаючи скрипку до плеча. Настирливі очі й жадібно-неуважний вираз обличчя. Без скрипки він скидався б на торговця худобою, а зі скрипкою був посланцем степів, чарівних вечорів, безмежного простору і всього того, що не вкладається в дійсність.
Кет сприймала мелодію всією шкірою, ніби джерельну воду у квітні. Їй раптом захотілось озватися луною, але не було нікого, хто б погукав її. Невиразно мурмотіли чиїсь голоси, майоріли уривки спогадів, часом щось мерехтіло, як парча, та потім зникало, і не було нікого, хто б погукав її. Нікого, хто б погукав.
Циган уклонився. Равік тицьнув йому під столом гроші. Кет Гегстрем ворухнулася.
– Равіку, ви були коли-небудь щасливі?
– І не раз.
– Я не про те. Я хочу сказати – щасливі по-справжньому, коли перехоплює дух, коли втрачаєш глузд від щастя й віддаєшся йому всім своїм єством.
Равік глянув на вузеньке схвильоване обличчя жінки, що зазнала тільки найненадійнішого різновиду щастя – кохання.
– Не раз, Кет, – сказав він, маючи на думці щось зовсім інше і знаючи, що те щось теж не було щастям.
– Ви не хочете мене зрозуміти. Або не хочете про це говорити. Хто це співає з оркестром?
– Не знаю. Я давно тут не був.
– Звідси її не видно. І серед циганів її немає. Мабуть, сидить десь за столиком.
– То це, певне, хтось із гостей. Тут таке часто буває.
– Дивний голос, – сказала Кет. – Сумний і водночас