Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
чайові, взяв ключа й поперед жінки піднявся сходами нагору. Не відмикаючи своїх дверей, він зупинився поглядом на сусідніх. Перед ними не стояло ніякого взуття. Він двічі постукав. Ніхто не відповів. Він обережно натиснув на дужку. Двері були замкнені.
– Вчора вона була порожня, – промурмотів Равік. – Спробуємо з іншого боку. Мабуть, господиня замкнула її, щоб не повтікали блощиці.
Він відімкнув свою кімнату.
– Поки що сідайте, – мовив він, показуючи на червону канапу. – Я зараз вернуся.
Він відчинив скляні двері на вузький залізний балкончик, переліз через гратки на сусідній і спробував добратися до кімнати звідти. Але й там двері були замкнені.
Розчарований, він повернувся назад.
– Нічого не вийшло. Я не можу знайти вам тут кімнату.
Жінка сиділа в кутку канапи.
– Можна мені ще трохи побути тут? – спитала вона.
Равік пильно глянув на неї. Її обличчя помертвіло з утоми. Здавалося, вона не подужає підвестись.
– Залишайтесь тут, – сказав він.
– Я тільки трохи посиджу.
– Лягайте. Це буде найпростіше.
Жінка ніби не почула його. Вона поволі, майже машинально похитала головою.
– Треба було лишити мене на вулиці. А тепер… тепер, мабуть, я не зможу піти звідси.
– І мені так здається. Залишайтесь і лягайте спати. Так буде найкраще. А завтра побачимо.
Жінка глянула на нього.
– Я не хочу вам…
– О Господи, – перебив її Равік, – ви мені справді не заважаєте. Тут не вперше ночують люди, що не мають де дітися. В цьому готелі мешкають утікачі. І майже щодня хтось приходить на ніч. Лягайте на ліжко. Я пересплю на канапі. Я вже звик.
– Ні, ні, я тільки посиджу. Коли ви дозволите мені посидіти в себе, то цього досить.
– Ну, як хочете.
Равік скинув плаща й повісив на вішалку. Тоді взяв із ліжка ковдру та подушку й присунув до канапи стільця. Потім приніс із ванної купальний халат і поклав його на спинку стільця.
– Це те, що я можу вам дати, – сказав він. – Як хочете, то візьміть іще піжаму. Вона он там у шухляді. Більше я не буду панькатися з вами. Можете прийняти ванну. А мені треба дещо зробити.
Жінка похитала головою. Равік зупинився перед нею.
– Але дощовик скиньте, – сказав він. – Бачите, який він мокрий. І берет давайте сюди.
Жінка віддала йому дощовик і берет. Равік поклав подушку в куток канапи.
– Лягайте сюди головою. А стілець для того, щоб ви не впали, як заснете. – Він підсунув його до канапи. – Ану, давайте черевики. Звичайно, мокрі наскрізь. Так і застудитись неважко. – Він стягнув з її ніг черевики, дістав із шухляди вовняні шкарпетки й натягнув їй на ноги. – Отепер уже ви сяк-так улаштовані. У важкі хвилини треба найперше подбати про якийсь затишок. Давнє солдатське правило.
– Дякую, – мовила жінка. – Дякую.
Равік зайшов до ванної і відкрутив крани. В умивальник полилася вода. Він розв’язав краватку й неуважно оглянув себе в дзеркалі. Допитливі, глибоко посаджені