Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
побачення, Ежені, – сказав Вебер. – Виспіться сьогодні як слід.
– До побачення, докторе Вебере. Дякую, пане докторе.
– До побачення, – сказав Равік. – Вибачте за лайку.
– Всього найкращого, – крижаним голосом відповіла Ежені.
Вебер пирхнув.
– Чавунна вдача.
Надворі був сірий ранок. Вулицею торохтіли машини, що забирали сміття. Вебер звів комір.
– Гидотна погода. Підвезти вас, Равіку?
– Ні, дякую. Я хочу прогулятися.
– В таку сльоту? Я можу поїхати повз ваш готель. Це майже по дорозі.
Равік похитав головою.
– Дякую, Вебере.
Вебер пильно подивився на нього.
– Дивно, що ви й досі хвилюєтесь, коли хтось помирає у вас під ножем. Ви ж бо вже п’ятнадцять років панахаєте людей і всього набачилися.
– Так, набачився. Я й не хвилююся.
Вебер стояв перед ним кремезний і спокійний. Його велике кругле обличчя блищало, мов стигле нормандське яблуко. На чорних підстрижених вусах блищали крапельки дощу. Біля тротуару стояв «б’юїк» і також блищав. Зараз.
Вебер сяде в нього й спокійно поїде додому, до свого рожевого лялькового будиночка в передмісті, з чистою, осяйною дружиною і з двома чистими осяйними дітьми. Чисте осяйне існування. Як йому пояснити те напруження, від якого серце завмирає в грудях, коли ніж готовий зробити перший розтин, коли після легенького натиску лишається тонкий кривавий слід, коли тіло в голках і клемах відкривається, мов подвійна чи потрійна завіса, і з’являється те, що ніколи не бачило світла, коли ти йдеш по сліду, наче мисливець у джунглях, і враз у зруйнованій тканині, у вузлах, в пухлині, в розривах знаходиш могутнього хижака – смерть – і стаєш на боротьбу з нею, озброєний тільки тонким лезом, голкою і безмежно впевненою рукою… Як йому пояснити, що ти відчуваєш, коли твоя зосередженість досягла блискучої вершини і раптом кров хворого темніє, на неї з глумом падає якась владна, хижа тінь, – і ніж твій тупіє, голка стає ламкою і важкою рука… Коли те невидиме, загадкове явище, яке зветься життям і пульсує в тебе перед очима, раптом тікає від твоїх безсилих рук, розпадається, захоплене примарним чорним вихором, якого ні досягти, ні прогнати, коли обличчя, яке щойно дихало, було чиїмось «я», мало ім’я, обертається в безіменну застиглу маску… і тебе охоплює безглузда, безсила лють… як можна все це пояснити… та й що тут пояснювати? Равік закурив другу сигарету.
– Їй було двадцять один рік, – сказав він.
Вебер змахнув хусточкою з вусів блискучі краплі.
– Ви працювали бездоганно. Я б так не зміг. А що там, де вже поорудував якийсь партач, не було чого рятувати, не ваша вина. Де б ми опинилися, якби думали інакше?
– Так, – мовив Равік, – де б ми опинилися?
Вебер сховав хусточку до кишені.
– Після всього, що вам довелося пережити, ви мали б стати в біса загартованим.
У Равікових очах блиснула іронія.
– Людина ніколи не стає загартованою. Вона може тільки багато до чого звикнути.
– Я