Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
хто живе сам. У ній була якась проклята покірність, капітуляція перед оточенням. Він часто засинав одягнений, щоб перебороти її, але цим тільки відтягав термін. Ніде від неї не дінешся.
Равік перемкнув кран на душ. Холодна вода потекла по шкірі. Він глибоко відітхнув і витерся. Втіху дають тільки прості речі. Вода, віддих, вечірній дощ. Лише той, хто самітний, розуміє і це. Вдячна шкіра. Легка кров, що плине темними каналами. Відпочинок на луці. Берези. Білі хмари літнього дня. Небо юності. Де ділися всі бурі серця? Розбилися об похмурі скелі буття.
Равік повернувся до кімнати. Жінка забилася в куток канапи, натягши ковдру до самого підборіддя.
– Холодно?
Вона похитала головою.
– Боїтесь?
Жінка кивнула головою.
– Мене?
– Ні.
– Міста за вікном?
– Так.
Равік зачинив вікно.
– Дякую, – мовила вона.
Він глянув на її потилицю, на плечі. Якась істота, що дихає поруч. Крихта чужого життя… але життя. Тепло. Не застиглий труп. Що можна дати іншому, крім дещиці тепла? І чого більше треба?
Жінка ворухнулася. Вона затремтіла, глянувши на Равіка. Він відчув, як із нього збігла хвиля тривоги, лишивши після себе глибоку, легку прохолоду. Напруження спало. Відкрилася далина. Наче він пробув ніч на іншій планеті й повернувся додому. Все раптом здалося простим – ранок, жінка… Не було більше про що думати.
– Ходи, – мовив він. Жінка витріщила на нього очі.
– Ходи ж бо, – ще раз нетерпляче сказав він.
III
Равік прокинувся, відчувши на собі пильний погляд. Жінка була одягнена й сиділа на канапі. Але дивилась у вікно, а не на нього. Равік сподівався, що вона піде задовго до того, як він прокинеться. Йому було неприємно, що вона ще тут. Вранці він не зносив присутності людей.
Він подумав, чи не спробувати знов заснути. Але тоді вона, може, дивитиметься на нього, а це йому заважало. Він вирішив негайно позбутися її. Якщо вона чекає на гроші, то це дуже просто. І взагалі все просто. Равік сів на ліжку.
– Ви давно встали?
Жінка злякано обернулася до нього.
– Я не могла більше спати. Мені дуже шкода, якщо я вас збудила.
– Ви мене не збудили. Жінка підвелася.
– Я хотіла піти. Сама не знаю, чого я й досі тут сиджу.
– Почекайте. Я зараз буду готовий. Ви ще поснідаєте? Вип’єте славетної тутешньої кави. Ще встигнемо – і ви, і я.
Равік устав і подзвонив покоївці. Потім пішов до ванної. Він побачив, що жінка теж милася, але все було прибране, навіть використані рушники. Поки він чистив зуби, то почув, як покоївка принесла сніданок. Він квапливо докінчив свій туалет.
– Вам було неприємно? – спитав Равік, виходячи з ванної.
– Чому?
– Що покоївка вас бачила. Я не подумав про це.
– Ні. Та вона й не здивувалася.
Жінка глянула на тацю. Сніданок був на двох, хоч Равік нічого не казав покоївці.
– Певне, що не здивувалася. На те ми в Парижі. Ось вам кава. У вас не болить голова?
– Ні.
– Добре.