Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
А, крім того, ще двадцять п’ять франків за вчорашню вечерю, яку він начебто з’їв. Ви вчора щось їли? – спитав він у жінки.
– Ні. Але, може, краще просто заплатити? Я… мені хотілося б швидше все це скінчити.
Швидше скінчити, подумав Равік. Все це ми знаємо. А тоді – тиша й небіжчик. Приголомшливі удари мовчання. Краще вже так… хоч як гидко. Він узяв зі столу олівець і почав рахувати. Потім віддав рахунок господареві.
– Згодні?
Господар кинув оком на остаточну цифру.
– Ви що, думаєте, що я божевільний?
– Згодні? – ще раз спитав Разік.
– А взагалі, хто ви такий? Чого ви втручаєтесь?
– Я брат, – відповів Равік. – Це вас влаштовує?
– Докиньте десять відсотків за обслуговування й на податок. Інакше я не згоден.
– Добре. – Равік дорахував відсотки. – Ви повинні заплатити двісті дев’яносто два франки, – сказав він жінці.
Вона витягла з торбинки три банкноти по сто франків і дала їх господареві.
Той узяв гроші й рушив до дверей.
– Вісім франків решти, – мовив Равік.
– А портьє?
– Ми йому самі заплатимо. І чайові також.
Господар сердито відрахував вісім франків і поклав їх на стіл.
– Sales étrangers [1], – пробурмотів він і вийшов.
– Багато власників французьких готелів пишаються тим, що ненавидять чужоземців, з яких живуть.
Равік помітив коридорного, що й досі стояв біля дверей, видно, чекаючи на чайові.
– Нате…
Коридорний подивився на банкноту.
– Дякую, мсьє, – сказав він і пішов.
– Тепер ще прийде поліція, а тоді можна буде його забрати, – мовив Равік і глянув на жінку.
Вона тихо сиділа в кутку між валізами. В кімнаті повільно западав присмерк.
– Коли людина помре, то стає незвичайно важлива, а поки вона жива, всім до неї байдуже.
Равік знов глянув на жінку.
– Може, підете вниз? Там, мабуть, є де посидіти.
Вона похитала головою.
– Я можу піти з вами. Сюди має прийти один мій приятель, він усе владнає з поліцією. Доктор Вебер. Ми почекаємо на нього внизу.
– Ні, я краще залишуся тут.
– Ви ж однаково нічого не допоможете. Чого вам тут сидіти?
– Не знаю. Він… уже недовго побуде тут. А я часто… він не був зі мною щасливий. Я часто залишала його. Тепер хочу посидіти біля нього.
Жінка сказала все це спокійно, без натяку на сентиментальність.
– Йому вже однаково, – сказав Равік.
– Не в тім річ…
– Добре. То випийте чогось. Вам треба випити.
Не чекаючи на відповідь, Равік подзвонив. Офіціант з’явився напрочуд швидко.
– Принесіть два коньяки, подвійні.
– Сюди?
– Так. А куди ж?
– Гаразд, пане.
Офіціант приніс дві чарки і пляшку «курвуазьє». Він боязко зиркнув у куток, де в присмерку біліло ліжко, й спитав:
– Ввімкнути світло?
– Не треба. Але пляшку залишіть.
Паршиві чужоземці.
Офіціант поставив тацю
Брудні іноземці (