Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
мій… – Він почав підраховувати. – Виходить, ви більше як рік нізащо просиділи у в’язниці!
– Не так довго. Тільки два місяці.
– Два місяці? Ви ж самі казали, що після другого арешту дають півроку.
Равік усміхнувся.
– До другого арешту не доходить, якщо маєш досвід. Тебе висилають під одним прізвищем, а ти повертаєшся під іншим. Дуже просто. І намагаєшся перейти кордон в іншому місці. Так ти уникаєш повторного ув’язнення. Довести нічого не можна, оскільки в нас немає паперів, хіба що хтось упізнає тебе. Але таке буває дуже рідко. Равік – уже третє моє прізвище. Я користуюся ним майже два роки. І поки що все йде гаразд. З ним мені начебто щастить. З кожним днем воно мені більше подобається. А своє власне я вже майже забув.
Вебер похитав головою.
– І все це тому, що ви не нацист.
– Звичайно. Нацисти мають бездоганні папери. І які завгодно візи.
– У гарному ж світі ми живемо! І уряд нічого не робить!
– Уряд мусить, у першу чергу, дбати про кілька мільйонів безробітних. І таке становище не лише у Франції. Скрізь те саме. – Равік підвівся. – Бувайте, Вебере. За дві години я знов погляну на дівчину. І вночі ще раз.
Вебер провів його до дверей.
– Слухайте, Равіку, – сказав він, – приїдьте коли-небудь увечері до нас. Повечеряємо.
– Неодмінно. – Равік знав, що не приїде. – Найближчим часом. Бувайте, Вебере.
– Бувайте, Равіку. Справді, приїдьте.
Равік зайшов у найближче бістро. Він сів біля вікна, щоб видно було вулицю. Він любив так бездумно сидіти й дивитися на перехожих. Париж – єдине місто, де можна чудово перебути час, нічогісінько не роблячи.
Офіціант витер столика й очікувально глянув на нього.
– Чарку «перно».
– З водою?
– Ні, стривайте, – передумав Равік. – Не треба «перно». – Він мусив щось пригасити в собі. Якусь гіркоту. А для цього солодкаве анісове пійло було надто слабке. – Чарку кальвадосу, – сказав він офіціантові. – Дві чарки кальвадосу.
– Добре, пане.
Равік збагнув, що то. Веберове запрошення. Та ще й співчуття, яке забриніло в ньому. Дати людині можливість пробути вечір у колі родини. Французи рідко запрошують чужинців додому, воліють пригощати їх у ресторані. Равік ще ніколи не був у Вебера. Запрошення було щире, а виявилося, що витримати його важко. Від образи можна захиститися, а від співчуття – ні.
Равік надпив трохи кальвадосу. Навіщо було пояснювати Веберові, чому він мешкає в «Інтернасіоналі»? Не треба було. Вебер знав те, що повинен був знати, знав, що Равік не має права оперувати, і цього досить. А що він усе-таки працює з ним, то його справа. До того ж він чимало заробляє на ньому й може братися до таких операцій, на які сам не зважився б. Ніхто про це не знає, лише він та операційна сестра, а та вміє мовчати. З Дюраном було те саме. Тільки більше церемоній. Перед операцією Дюран залишався біля пацієнта, поки той не засинав під наркозом. Аж тоді з’являвся Равік і робив операцію, якої Дюран не зміг би зробити: він був надто старий і нездарний. Коли пацієнт потім прокидався, Дюран знову був коло його