Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
– сказав Равік.
Вони грали в шахи з годину. Та ось Морозов підвів голову.
– Прийшов Шарль, – сказав він. – Щось, мабуть, хоче від тебе.
Равік також підвів очі від шахівниці. До них підійшов хлопець, що допомагав портьє. Він ніс якийсь пакуночок.
– Доручено передати вам.
– Мені?
Равік оглянув пакуночок. Щось невеличке, загорнене в цигарковий папір і перев’язане шнурочком. Адреси на ньому не було.
– Я ні від кого не чекав пакунка. Це якась помилка. Хто його приніс?
– Якась жінка… дама, – затнувся хлопець.
– Жінка чи дама? – спитав Морозов.
– Так собі… щось середнє.
Морозов добродушно посміхнувся.
– Досить дотепно.
– Тут нічого не написано. Вона сказала, що це для мене?
– Не зовсім так. Не назвала вас. Сказала, що для лікаря, який тут мешкає. І… ви знаєте ту даму.
– Вона так сказала?
– Ні, – бовкнув хлопець. – Але вона недавно приходила з вами вночі.
– Зі мною часом приходять дами, Шарлю. Але ти мав би знати, що скромність – найбільша чеснота готельного працівника. Нескромність личить тільки великосвітським кавалерам.
– Розгорни пакуночок, Равіку, – сказав Морозов. – Навіть якщо він посланий не тобі. Ми робили ще й не таке у своєму жалюгідному житті.
Равік засміявся й розгорнув папір. У ньому виявилась дерев’яна фігурка мадонни, яку він бачив у кімнаті тієї жінки… як же її звати? Він напружив пам’ять. Мадлена… Мад… Забув, та й годі. Якось так. Він оглянув обгортку. Ніякої записки.
– Гаразд, – сказав він хлопцеві. – Це для мене.
Равік поставив фігурку на стіл. Серед шахових фігур вона була як біла ворона серед птахів.
– Росіянка? – спитав Морозов.
– Ні. Я сам спершу був так подумав.
Равік помітив, що губну помаду з фігурки змито.
– Що мені з нею робити?
– Постав десь. Усе можна десь поставити. На світі вистачає місця для всього. Тільки не для людей.
– Небіжчика, мабуть, уже поховали.
– То це та жінка?
– Так.
– Ти потім цікавився, що там із нею?
– Ні.
– Дивно, – сказав Морозов. – Завжди так виходить: зробимо комусь на крихту добра, а тоді кинемо його, коли йому найтяжче. І вважаємо, що допомогли людині.
– Я не добродійницьке товариство, Борисе. А, крім того, я бачив у своєму житті й гірше і нічого не робив. Чого ти вважаєш, що їй тепер найтяжче?
– Бо аж тепер вона по-справжньому самітна. Досі в неї був чоловік, навіть тоді, коли вже помер. Він був на землі. А тепер він під землею… зник, більше його немає. Оце, – Морозов показав на мадонну, – не подяка, а благання допомогти.
– Яз нею спав, не знаючи, що в неї сталося, – сказав Равік. – І хочу забути про це.
– Дурниці! Ніщо так мало не важить на світі, як це, коли немає кохання. Одна моя знайома казала, що їй легше переспати з чоловіком, ніж назвати його на ім’я. – Морозов нахилився вперед. На