Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
чоловіка з устрицями.
– Альбере, – сказала вона, – ти свиня…
– Тс-с, – просичав чоловік і озирнувся навколо.
– Ніяких «тс-с»!
Жінка поклала на столик мокру парасольку й рішуче сіла.
Альбера, видно, це не здивувало.
– Chérie [4], – сказав він і перейшов на шепіт.
Равік усміхнувся й підніс чарку.
– Вип’ємо одним духом! Салют!
– Салют, – мовила Джоан Маду й випила.
Офіціант привіз на візочку перекуски.
– Що ви хочете? – Равік глянув на Джоан. – Мабуть, найкраще я накладу вам усього потроху.
Він набрав на тарілку перекусок і подав їй.
– Нічого, як не сподобається. Приїдуть ще візочки. Це тільки початок.
Він набрав і собі тарілку і, не зважаючи більше на жінку, почав їсти. Зненацька він відчув, що вона також їсть. Він обчистив омара й подав їй.
– Покуштуйте. Це смачніше, ніж лангусти. А тепер Рâté Maison [5] зі скоринкою білого хліба. Бачите, як смачно. І ще трохи вина. Воно легке, запашне й холодне.
– Вам зі мною великий клопіт, – сказала жінка.
– Так. Як старшому офіціантові, – засміявся Равік.
– Справді, вам зі мною клопіт.
– Я не люблю їсти сам. Оце й усе. Як і ви.
– З мене погане товариство.
– Чого ж, – заперечив він. – За столом добре. Навіть дуже добре. Я не зношу балакучих людей. І таких, що розмовляють надто голосно.
Він глянув у бік Альбера. Червоний капелюшок із перами, постукуючи в лад своїм словам парасолькою по столику, на всю залу пояснював йому, чому саме він така свиня. Альбер терпляче й досить байдуже слухав.
Джоан Маду ледь усміхнулася.
– Такого я не вмію.
– Ось їде другий візок із перекусками. Будемо їсти далі чи спершу покурите?
– Спершу покурю.
– Добре. Сьогодні я маю інші сигарети, не ті з чорним тютюном.
Равік дав їй припалити. Джоан відхилилась на спинку стільця й глибоко затяглася. Потім глянула просто у вічі Равікові.
– Гарно так сидіти, – мовила вона, і йому на мить здалося, що вона зараз заплаче.
Каву вони пили в «Колізеї». Велика зала, що виходила вікнами на Єлисейські поля, була переповнена, але вони знайшли столик унизу, в барі, де верхня частина стін була облицьована скляними панелями, за якими сиділи й літали папуги, какаду та інші барвисті тропічні птахи.
– Ви вже думали про те, що робитимете далі? – спитав Равік.
– Ні, ще не думала.
– Ви їхали сюди з якимось наміром?
Джоан завагалася.
– Ні, якогось певного наміру в мене не було.
– Я питаю не з цікавості.
– Я знаю. Ви вважаєте, що я повинна знайти якусь роботу. Я й сама хотіла б знайти її. Я торочу собі це щодня. Та потім…
– Господар готелю сказав мені, що ви артистка. Я не питав його. Він сам сказав, коли я довідувався в нього, як ваше прізвище.
– А хіба ви вже забули його?
Равік глянув на неї. Вона спокійно дивилася на нього.
– Так, забув. Залишив
Серденько.
Вид паштета.