Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк

Тріумфальна арка - Эрих Мария Ремарк


Скачать книгу
чоловіка з устрицями.

      – Альбере, – сказала вона, – ти свиня…

      – Тс-с, – просичав чоловік і озирнувся навколо.

      – Ніяких «тс-с»!

      Жінка поклала на столик мокру парасольку й рішуче сіла.

      Альбера, видно, це не здивувало.

      – Chérie [4], – сказав він і перейшов на шепіт.

      Равік усміхнувся й підніс чарку.

      – Вип’ємо одним духом! Салют!

      – Салют, – мовила Джоан Маду й випила.

      Офіціант привіз на візочку перекуски.

      – Що ви хочете? – Равік глянув на Джоан. – Мабуть, найкраще я накладу вам усього потроху.

      Він набрав на тарілку перекусок і подав їй.

      – Нічого, як не сподобається. Приїдуть ще візочки. Це тільки початок.

      Він набрав і собі тарілку і, не зважаючи більше на жінку, почав їсти. Зненацька він відчув, що вона також їсть. Він обчистив омара й подав їй.

      – Покуштуйте. Це смачніше, ніж лангусти. А тепер Рâté Maison [5] зі скоринкою білого хліба. Бачите, як смачно. І ще трохи вина. Воно легке, запашне й холодне.

      – Вам зі мною великий клопіт, – сказала жінка.

      – Так. Як старшому офіціантові, – засміявся Равік.

      – Справді, вам зі мною клопіт.

      – Я не люблю їсти сам. Оце й усе. Як і ви.

      – З мене погане товариство.

      – Чого ж, – заперечив він. – За столом добре. Навіть дуже добре. Я не зношу балакучих людей. І таких, що розмовляють надто голосно.

      Він глянув у бік Альбера. Червоний капелюшок із перами, постукуючи в лад своїм словам парасолькою по столику, на всю залу пояснював йому, чому саме він така свиня. Альбер терпляче й досить байдуже слухав.

      Джоан Маду ледь усміхнулася.

      – Такого я не вмію.

      – Ось їде другий візок із перекусками. Будемо їсти далі чи спершу покурите?

      – Спершу покурю.

      – Добре. Сьогодні я маю інші сигарети, не ті з чорним тютюном.

      Равік дав їй припалити. Джоан відхилилась на спинку стільця й глибоко затяглася. Потім глянула просто у вічі Равікові.

      – Гарно так сидіти, – мовила вона, і йому на мить здалося, що вона зараз заплаче.

      Каву вони пили в «Колізеї». Велика зала, що виходила вікнами на Єлисейські поля, була переповнена, але вони знайшли столик унизу, в барі, де верхня частина стін була облицьована скляними панелями, за якими сиділи й літали папуги, какаду та інші барвисті тропічні птахи.

      – Ви вже думали про те, що робитимете далі? – спитав Равік.

      – Ні, ще не думала.

      – Ви їхали сюди з якимось наміром?

      Джоан завагалася.

      – Ні, якогось певного наміру в мене не було.

      – Я питаю не з цікавості.

      – Я знаю. Ви вважаєте, що я повинна знайти якусь роботу. Я й сама хотіла б знайти її. Я торочу собі це щодня. Та потім…

      – Господар готелю сказав мені, що ви артистка. Я не питав його. Він сам сказав, коли я довідувався в нього, як ваше прізвище.

      – А хіба ви вже забули його?

      Равік глянув на неї. Вона спокійно дивилася на нього.

      – Так, забув. Залишив


Скачать книгу

<p>4</p>

Серденько.

<p>5</p>

Вид паштета.