Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
маю час, – відповів він. – Завтра о дев’ятій у мене операція, і це все.
– І ви можете оперувати, коли так допізна засиджуєтесь?
– Можу. Одне одному не заважає. Я звик. Та й операції в мене не щодня.
Офіціант знов налив чарки. З пляшкою він приніс пачку сигарет і поклав на столик. «Лоран», зелені.
– Ви ж бо й минулого разу їх замовляли, правда? – переможно спитав він Равіка.
– Геть забув. Але ви знаєте краще за мене. Я беззастережно вірю вам.
– Правда, – мовила Джоан. – Ми замовляли тоді «Лоран», зелені.
– Бачите, дама має кращу пам’ять, ніж ви, пане.
– Це ще не відомо. В кожному разі, сигарети нам знадобляться.
Равік відкрив пачку й подав її Джоан.
– Ви мешкаєте в тому самому готелі? – спитав він.
– Так. Тільки перебралася в більшу кімнату.
Зайшло кілька водіїв. Вони сіли за сусідній столик і завели голосну розмову.
– Може, підемо? – спитав Равік. Джоан кивнула головою.
Він підкликав офіціанта й розрахувався.
– Вам справді не треба вертатися в «Шехерезаду»?
– Ні.
Він подав їй манто. Джоан не надягла його, тільки накинула на плечі. Це була дешева норка, може, навіть штучна, – але на Джоан вона не здавалася дешевою. Дешеве лише те, що носиш без почуття впевненості в собі, подумав Равік. Він не раз уже бачив справжніх соболів, що здавалися зовсім дешевими.
– Ну, а тепер доправимо вас до вашого готелю, – сказав Равік, коли вони вийшли надвір, на тихий дощ.
Вона повільно обернулася.
– Хіба ми йдемо не до тебе?
Задерши голову, вона дивилася знизу на нього. Її обличчя, освітлене ліхтарем перед дверима, було зовсім близько. На косах блищали дрібні краплі дощу.
– До мене, – сказав він.
Під’їхало таксі й спинилося. Водій трохи почекав. Потім цмокнув язиком, гучно ввімкнув швидкість і поїхав далі.
– Я чекала на тебе. Ти знав про це? – спитала Джоан.
– Ні.
Світло ліхтаря відбивалося в її очах. Погляд тонув у них, наче в криниці. Вони здавалися бездонними.
– Я тебе побачив сьогодні вперше, – сказав він. – Раніше то була не ти.
– Ні, не я.
– Раніше взагалі нічого не було.
– Не було. Я нічого не пам’ятаю.
Він відчував легенькі приливи й відпливи її подиху. Той невидимий, невагомий подих, ніжний і тремтливий, плив йому назустріч, сповнений готовності й довіри, – чуже життя серед чужої ночі. А ще він раптом відчув, як у нього в жилах пульсує кров. Вона все прибувала й прибувала, і була вже не тільки кров’ю, а самим життям, сотні разів проклятим й однаково бажаним, утраченим і знов віднайденим… Ще годину тому – суха пустеля, гола й невтішна, просякнута минулим, а тепер – знов бурхливий плин, знов близько та загадкова мить, якої він уже ніколи не сподівався. Він знов був першою людиною на березі моря, і з глибини зринало щось біле й осяйне, питання й відповідь заразом, воно все напливало й напливало, і перед очима знялася буря…
– Тримай