Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк
– всі циніки. Миттю збагнув. Поставився до нас прихильно, але з відтінком поблажливої зневаги.
Джоан, усміхнувшись, пригорнулася до нього. Равік відчув, як у ньому розпукалось і розцвіло щось тепле, лагідне, безмежне, щось таке, що безліччю рук потягло його вниз. Ноги раптом стали надто малою, ненадійною опорою, було нестерпно тяжко стояти отак, кумедно випроставшись, насилу утримуючи рівновагу, замість того щоб забутися, зануритись у глибину, скоритись воланню тіла, покликові з сивої давнини, коли ще нічого не існувало – ні розуму, ні нерозв’язних питань, ні мук, ні сумнівів, а було саме лише темне щастя крові.
– Ходімо, – сказав він.
Вони рушили під дрібним дощем порожньою сірою вулицею, і, коли дійшли до кінця, перед ними зненацька відкрилася велика, безмежна площа, а на ній знову важко здіймалася вгору сіра, ніби вилита зі срібла, Тріумфальна арка.
IX
Равік повернувся до готелю. Вранці, коли він виходив, Джоан ще спала. Він сподівався вернутись за годину, а загаявся на три.
– Агов, докторе! – гукнув його хтось на сходах між другим і третім поверхом.
Равік озирнувся. Бліде обличчя, копиця чорного буйного чуба, окуляри. Він не знав цього чоловіка.
– Альварес, – сказав той. – Хаїме Альварес. Ви мене не пригадуєте?
Равік похитав головою.
Чоловік нахилився й закотив холошу штанів. Уздовж литки до самого коліна виднів шрам.
– Тепер пригадали?
– Я вас оперував?
Чоловік кивнув головою.
– На кухонному столі, біля самої лінії фронту. В польовому лазареті під Аранхуесом. Невеличка біленька вілла в мигдалевому гаю. Тепер пригадали?
Равік раптом відчув задушливий запах квітучого мигдалю. Йому здалося, ніби той запах підіймається темними сходами, нудний, гнилявий, змішаний зі ще нуднішим і гнилявішим запахом крові.
– Так, – відповів він. – Пригадав.
На залитій місячним світлом терасі рядами лежали поранені, їх покосили німецькі й італійські літаки. Діти, жінки, селяни, пошматовані осколками бомб. Дитина без обличчя, вагітна жінка з розпанаханим по самі груди животом, старий чоловік, що боязко тримав відірвані пальці однієї руки в другій, думаючи, що їх можна буде пришити. А над усім цим – важкі пахощі ночі й чисті краплини роси.
– З ногою все гаразд? – спитав Равік.
– Начебто. Тільки погано згинається. – Чоловік усміхнувся. – Принаймні через Піренеї я нею перейшов. А Гонсалес загинув.
Равік забув, хто такий Гонсалес. Але тепер згадав молодого студента, що допомагав йому.
– А що сталося з Маноло?
– Попав у полон. Розстріляний.
– А Серна, командир бригади?
– Загинув. Під Мадридом. – Альварес знов усміхнувся, неживою, машинальною усмішкою, що з’явилась у нього сама собою, без будь-яких почуттів. – Мура й Ла Пенья попали в полон. Розстріляні.
Равік уже не міг згадати, хто такі були Мура й Ла Пенья. Він пробув в Іспанії шість місяців і покинув її, коли фронт був прорваний і лазарет розформували.
– Карнеро, Орта і Гольдштейн у концтаборі, – повів далі Альварес. –