Країна розваг. Стівен Кінг
міцно притиснув до себе.
– Тату, я люблю тебе.
– Я знаю, – сказав він. – Я знаю.
Коли я озирнувся, лані вже не було. А за день поїхав і я.
Коли я повернувся в Гевенз-Бей, у великий сірий будинок у кінці Мейн-стрит, табличку, викладену з мушель, уже зняли й поклали в комору, бо всі кімнати у місіс Шопло були зайняті на літо. Я подумки подякував Лейну Гарді за пораду застовпити собі житло. Літні загони робітників «Джойленду» вже прибули, і всі будинки в місті, де здавали в оренду житло, були залюднені.
На другому поверсі, крім мене, мешкала Тіна Екерлі, бібліотекарка. Кімнати на третьому поверсі місіс Шопло здала гнучкій, мов тростина, рудоволосій студентці факультету мистецтв Ерін Кук та дебелому четвертокурснику з Ратґерського універу Тому Кеннеді. Ерін, котра слухала курси фотографії в старших класах та в Барді[19], найняли на роботу голівудською кралечкою. Що ж до нас із Томом…
– Привітні помічники, – сказав він. – Інакше кажучи, загальне працевлаштування. Ось який рядок той Фред Дін позначив галочкою на моїй анкеті. А в тебе?
– Те саме, – відповів я. – Здається, це означає, що ми прибиральники.
– Сумніваюся.
– Справді? Чому?
– Бо ми білі. – І хоча свою частку прибирання нам таки довелося вигребти, зрештою виявилося, що в цілому Том мав рацію. Команда прибиральників (двадцять чоловіків і понад тридцять жінок, одягнених у комбінезони з нашивками веселого песика Гові на нагрудних кишенях) всуціль складалася з гаїтянців і домініканців, і майже напевно в них не було документів. Вони жили окремо, у селі за десять миль углиб материка, а на роботу їх привозили й відвозили на двох списаних шкільних автобусах. Ми з Томом заробляли по чотири долари за годину, Ерін – трохи більше. Бог його знає, скільки платили прибиральникам. Звісно, їх експлуатували в хвіст і в гриву, і те, що на всьому півдні було повно нелегальних робітників, яким жилося набагато гірше, нікого не виправдовує, так само, як і те, що це було сорок років тому. Хоча одна маленька деталь: їм ніколи не доводилося носити шкуру. Як і Ерін.
Не те, що нам із Томом.
У вечір перед першим робочим днем ми втрьох сиділи у вітальні «Maison[20]Шопло», знайомилися ближче й розмірковували вголос, яким буде літо. Поки ми розмовляли, над Атлантикою зійшов місяць, такий самий спокійний і прекрасний, як і лань, котру ми з батьком бачили на старій залізничній колії.
– Та це ж парк розваг, – сказала Ерін. – Що там може бути важкого?
– Легко тобі казати, – заперечив Том. – Не ти ж митимеш зі шланга «Чашки-кружляшки» після того, як цілий загін малих бойскаутів десь у середині поїздки покаже, що їв на обід.
– Я підключатимусь, коли буде необхідно. Якщо доведеться не тільки робити знімки, а й блювотиння витирати, то так і буде. Мені потрібна ця робота. Наступного року мені в потилицю дихає магістратура, а грошей катма.
– Нам усім
Коледж вільних мистецтв у штаті Нью-Йорк.
Дім, особняк (спотворене фр.).