Гаргантюа та Пантагрюель. Франсуа Рабле
де віддали чолом ученому Тірако, товариство дісталося врешті до Маєзе й навідало усипальню Жофруа Великозуба; і тут Пантаґрюель трохи перепудився, побачивши його портрет, бо Жофруа на ньому дивився вовком, наполовину витягнувши з піхов меча, і спитав, чому його намалювали, властиво, таким. Місцеві каноніки відрекли, що причина, мовляв, тут ось яка:
Pictoribus atque Poetis[134] і т. д.,
тобто, що малярам і поетам вільно працювати по своїй волі і по своїй уподобі.
Проте Пантагрюель, не вдовольнившись їхньою відповіддю, освідчив:
– Його вдали так не даремно. Гадаю, перед смертю його скривдили, і він вимагає, щоб родичі за нього помстилися. Я цього не подарую і вчиню, як велить мені повинність.
До Пуатьє він не вернувся, а поклав собі одвідати ще й інші французькі університети, тим-то, минаючи Ла-Рошель, сів на судно і приплив до Бордо, і що ж, у цьому місті панували мир та спокій, лише докери різалися на піщаному березі у бріску.
Звідти подався він до Тулузи і там навчився гарно танцювати й фехтувати обіруч, як заведено у спудеїв цього університету; але довго не затримався, побачивши, як вони підсмажують живцем, ніби піддимлювали оселедчики, свою професуру. І перед від'їздом гукнув:
– Хай Бог милує від такої смерти! Я людина й так гаряча, та ще щоб вогнище мене гарячило!
Потім вирушив до Монпельє і знайшов там добірні мірвоські вина та веселе товариство, і збирався вже записатися на медицину, але передумав: ремесло це украй неспокійне і безпросвітне, та й клістирами тхне від тих медиків, як від старих анциболотів.
Спало йому студіювати право; аж це побачив, що правників тут троє голених та один стрижений, і взяв ноги на плечі, проскочив міст Варти і Німську арену за якихось три чверті години, наче не звичайна людина, а якийсь скороход. В Авіньйоні не пробув він і трьох днів, як утьопався, та й не дивина – у папи на папській землі чималенько паплюг.
От вихователь Епістемон[135] і забрав його якнайдалі від гріха і повіз до дофінського Баланса, але й тут не була в пошані наука, а міські халамидники дубасили спудеїв; Пантаґрюелеві це не сподобалося, і в неділю на народному гулянні, коли шелихвости не дали потанцювати одному спудеєві, він наскочив на них і погнав до Рони і був би потопив їх, якби вони, наче кроти, не гулькнули під землю і не сховались під Роною, за добру півмилю від берега. Нора ця збереглася й допосі.
Після Баланса Пантагрюель, тричі ступивши і разочок цибнувши, опинився в Анжері, і йому там сподобалося, і він запевне погостив би там яку часинку, якби не викурила його чума.
Молодик перебрався до Буржа, довго гриз там граніт юриспруденції і не без успіху; потім він не раз хвалився, що книги з права нагадують йому пишний і нарядний плащ, розцяцькований золотом, але оторочений по краю лайном.
– Далебі, – розводився він, – на всьому світі не знайти такої лепської, такої квітчастої, такої гожої книги, як Пандекти, натомість оздоба її, тобто ґлоси Аккурсія, така
134
Але ж малярам і поетам
135