Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс
охопило суперечливе відчуття колізії минулого із сучасністю, коли пригадала, як видряпувалася іще не добудованими кам’яними сходами і вперше побачилася з Ізабо.
– Здрастуй, Алене, – сказав Метью, відчуття полегшення, відбившись на обличчі, пом’якшило його суворий вираз.
– Ласкаво просимо додому, – відповів вампір по-англійськи. Коли він, злегка накульгуючи, почав наближатися, показалися деталі його зовнішності: сивувате волосся, зморшки під лагідними очима і жилава статура.
– Дякую тобі, Алене. Це – моя дружина Діана.
– Здрастуйте, мадам де Клермон. – Ален вклонився, завбачливо зупинившись на поштивій відстані.
– Приємно познайомитися, Алене. – Ми ніколи не бачилися з ним раніше, але його ім’я вже асоціювалося у мене з непохитною вірністю та підтримкою. Саме Алена кликав Метью серед ночі у двадцять першому сторіччі, коли хотів пересвідчитися, що у мене в замку Сеп-Тур є все необхідне.
– Ваш батько чекає, – сказав Ален і відступив убік, даючи нам дорогу.
– Накажи принести харчі до мого помешкання – щось просте. Діана зморена й зголодніла, – сказав Метью, подаючи Алену свої рукавички. – Я невдовзі до нього зайду.
– Він чекає на вас обох, – зауважив Ален, старанно зберігаючи нейтральний вираз обличчя. – Будьте обережні на сходах, мадам. Східці вкриті льодом.
– Справді, обох? – Метью поглянув угору на квадратну головну вежу замку і стиснув губи.
Він міцно тримав мене за лікоть, тому я не мала особливого клопоту, піднімаючись сходами. Але наприкінці підйому мої ноги тремтіли так сильно, що я перечепилася через нерівний край кам’яної плити долівки на вході – і мало не впала. Цього було достатньо, щоб запальний характер спалахнув роздратуванням.
– Що він собі думає?! – різко мовив Метью, ловлячи мене за талію. – Вона ж була в дорозі кілька днів поспіль!
– Його накази вирізняються точністю і детальністю. – Жорсткий офіційний тон Алена прозвучав як попередження.
– Та все нормально, Метью, – заспокоїла я його і зняла з голови каптур, аби краще роздивитися велику залу, що розкинулася переді мною. Вітрина з обладунком та списами, яку я бачила в двадцять першому сторіччі, кудись зникла. Її місце займав різьблений дерев’яний екран, який допомагав розвіювати протяги, коли двері відчинялися. Зникли й фальшиві середньовічні прикраси, круглий стіл та порцелянова чаша. Натомість на стінах стиха погойдувалися гобелени, колихані потоком, спричиненим тим, що тепле повітря з каміна змішувалося з холоднішим вуличним повітрям. Решту простору займали довгі столи з низькими лавами по краях, між якими метушилися чоловіки й жінки, викладаючи на них тарілки та чашки для вечері. Там було достатньо місця для десятків створінь. Цього разу галерея менестрелів високо угорі не пустувала – вона була заповнена музикантами, які налаштовували свої інструменти.
– Як цікаво, – тихо мовила я, ледь ворушачи заціпенілими губами.
Своїми