Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс
відьом. – Філіп витріщився на свого сина. – Знадобиться чималенька армія, щоб утримати її від того, аби розірвати цю жінку на дрібні шматочки, а в мене зараз кожен вояк на вагу золота.
Спершу була Ізабо, яка хотіла прибрати мене з життя свого сина. Болдвін навіть не намагався приховати свою зневагу до мене. Геміш, приятель Метью, остерігався мене, а Кіт відверто виказував свою неприязнь. Тепер настала черга Філіпа. Я стояла й чекала, коли батько Метью погляне на мене. І коли він це зробив, я сміливо зустріла його погляд. Філіп ошелешено заблимав.
– Метью не чекав такої зустрічі, мсьє де Клермон. Він сподівався на вашу підтримку, вірив вам, але виявилося, що в даному випадку його віра виявилася безпідставною. – Я зробила паузу, щоб перевести подих. – Я буду вам вдячна, якщо ви дозволите мені переночувати сьогодні у Сеп-Турі. Метью майже не спав кілька тижнів, а у знайомому місці йому спатиметься значно легше. Завтра я повернуся до Англії – без Метью, якщо це буде потрібно.
На мою ліву скроню впало пасмо мого новонабутого кучерявого волосся, і я підняла руку, щоб відкинути його, але відчула на своїй кисті міцну хватку Філіпа де Клермона. Не встигла я й оком моргнути, як Метью враз опинився біля свого батька і вхопив його за плечі.
– Де ви дістали ось це? – спитав Філіп, витріщившись на середній палець моєї лівої руки. Перстень Ізабо. Зі смертельною злобою в очах Філіп прикипів до мене поглядом. Його хватка стала іще міцнішою, і я відчула, як хруснули мої кості. – Вона нікому не віддала б мого персня, допоки ми обоє живемо.
– Вона й досі живе, Філіпе, – хрипкою скоромовкою сказав Метью, скоріше намагаючись просто повідомити батькові інформацію, аніж заспокоїти його.
– Але якщо Ізабо жива, тоді… – голос Філіпа урвався і розтанув у тиші. Якусь мить на його обличчі залишався ошелешений вираз, який поступово змінився виразом розуміння. – Що ж, я також, зрештою, не безсмертний. І коли почалися ваші останні негаразди, ти вже не зміг покликати мене на поміч.
– Не зміг, – насилу видавив із себе Метью.
– Однак ти залишив свою матір наодинці з ворогами. Як ти міг? – злісно напустився на нього Філіп.
– Із нею Марта. А Болдвін з Аленом потурбуються, щоб з нею не трапилося нічого лихого. – Слова Метью лилися заспокійливим потоком, але його батько й досі тримав мене за руку. Мої пальці почали німіти.
– Ізабо – і віддала мій перстень відьмі? Як дивно. Утім, він їй личить, – невимушено мовив Філіп, повертаючи мою руку до світла, яке йшло з каміна.
– Маман теж була такої думки, – тихо сказав Метью.
– Тоді… – Філіп різко замовк і похитав головою. – Ні, не треба. Не кажи мені. Жодна істота не має знати часу своєї смерті.
А моя мати передбачила свій моторошний кінець, а також кінець мого батька. Змерзла, виснажена та переслідувана власними невеселими спогадами, я почала тремтіти. Здавалося, батько Метью не помічав цього, так і продовжуючи витріщатися на наші руки, зате Метью це помітив.
– Відпусти її, Філіпе, – наказав Метью.
Філіп