Найкраще в мені. Ніколас Спаркс
сідало і його скісні промені, пробиваючись крізь тент, затоплювали двір лійкими пізньо-літніми сутінками, вона майже відчувала присутність Довсона біля себе і тому розуміла, що Так був далекий від божевілля. Як і дух Клари, дух Довсона відчувався повсюди.
Хоч вона знала, що немає сенсу фантазувати про те, яким було би її життя, якби вони з Довсоном лишилися разом, останнім часом в неї виникла потреба повертатися сюди частіше. І що частіше вона приїздила, то насиченішими ставали її спогади, то інтенсивніше якісь давно забуті події й відчуття виринали з глибин пам’яті. Тут так просто можна було пригадати, яку силу вона почувала у собі, коли Довсон був поряд, якою красунею, якою неповторною особистістю він робив її. Кришталево ясно вона усвідомлювала тут, що Довсон був єдиним, хто справді розумів її. Проте особливо яскраво вона пам’ятала, яким повним, всеосяжним було її кохання до нього і яку безоглядну пристрасть відчував він навзаєм.
У якийсь незбагненний спосіб Довсон пробудив у ній віру в те, що для них усе можливо. Блукаючи захаращеною майстернею, вдихаючи запах бензину й мастила, якими досі було просякнуте повітря, вона відчувала, як тисне на неї вага сотень вечорів, проведених тут нею. Вона торкнулася верстата, на якому сиділа годинами, спостерігаючи за Довсоном, що схилився над розкритим капотом свого фастбека, подекуди повертаючи щось за допомогою мутрового ключа, і пальці його були чорні від мастила. Навіть тоді в його обличчі не було нічого від ніжної хлоп’ячої наївності, яку вона помічала в однолітках, а коли мотузяні м’язи його передпліччя скорочувалися від того, що він брав черговий інструмент, вона бачила в ньому зародок чоловіка, яким він потроху ставав. Як і всім в Орієнталі, їй було відомо, що батько постійно лупцював його, і коли він працював без сорочки, на його спині виднілись шрами, безсумнівно, залишені пряжкою ременя. Вона не була впевнена, чи Довсон сам про них ще пам’ятає, й від цього їй чомусь ставало ще болісніше дивитися на них.
Він був високий і стрункий, темне волосся пасмами спадало на чоло, прикриваючи його майже чорні очі, і вже тоді їй було ясно, що з роками він ставатиме тільки красивішим. Він був зовсім не схожий на решту Коулів, і якось вона спитала, чи схожий він на свою матір. У той момент вони сиділи в його автівці, і патьоки дощу стікали вітровим склом. Голос його майже завжди звучав м’яко, як і Таків, і тримався він спокійно. «Не знаю, – відповів він їй тоді, витираючи пару зі скла, – батько спалив усі її фото».
Наприкінці першого спільного літа вони поїхали до невеличкого річкового доку після заходу сонця. Він чув, що має бути метеорний дощ, і, розстеливши ковдру, вони лежали й спостерігали, як зоряні голки прорізають вирій. Вона розуміла, що якби батьки дізналися, де вона й з ким, то страшенно лютували б, та в той момент для неї ніщо так не важило, як метеори в небі й тепло його тіла поряд. Він обіймав її так, наче не міг уявити життя без неї.
Чи усі перші кохання такі? Чомусь вона сумнівалася в цьому. Навіть зараз те життя здавалося їй реальнішим за будь-яке інше. Іноді вона засмучувалася від думки про те, що