Найкраще в мені. Ніколас Спаркс
то взяв із собою Теда. У батька був при собі дробовик, у Теда – бейсбольна бита, однак Ейбі з ними не було, і в цьому полягала їхня найбільша помилка. Коли Довсон наказав їм іти геть, Тед відреагував швидко, та недостатньо: за чотири роки роботи на попечених сонцем полях Довсон зміцнів і тепер був готовий до зустрічі з ними. Озброєний ломом, він зламав Тедові носа й щелепу, відібрав у батька дробовика, зламав йому кілька ребер. Коли вони лежали долі, Довсон навів на них дробовика й попередив, що повертатися більше не варто. Тед волав, що уб’є його, батько ж нічого не казав. З того часу Довсон спав із дробовиком і майже нікуди не виходив із Такової землі: він розумів, що тепер вони можуть повернутися будь-якої миті, та життя несподівано позбавило його такої неприємності. Дикого Теда за тиждень забрали й засудили за п’яну різанину в барі. А татко сам чомусь до нього не приходив. Причини Довсона мало турбували. Він дочекався, доки спливе випробувальний термін, тоді замотав дробовика в промащене ганчір’я, склав до шабатурки й закопав під дубом, що ріс коло Такового будинку. Далі він поклав до багажника речі, попрощався із Таком і виїхав на магістраль, що вела до Шарлотт. Там він влаштувався механіком, а після зміни ходив на вечірні курси зварювання до місцевого коледжу. Звідти Довсон перебрався до Луїзіани, де влаштувався на переробний завод, а вже звідти – на нафтові платформи.
Після виходу з тюрми він намагався не привертати до себе уваги і здебільшого був сам. Він не ходив у гості, бо не було до кого: він не мав друзів. Після Аманди він ні з ким не зустрічався, бо навіть зараз нікого, крім неї, уявити поряд із собою не міг. Підпустити когось – хоч когось – до себе – означало дозволити такій людині довідатися про його минуле, і це його стримувало. Він був колишнім в’язнем зі злочинної родини, він убив хорошу людину. І хоч свій термін покарання він відбув і намагався з того часу надсилати компенсації, він знав, що пробачити цього собі не зможе ніколи.
Уже близько. Довсон під’їжджав до місця, де загинув доктор Боннер. Мимохідь він помітив, що на місці дерев, які колись затуляли поворот, тепер стояла одноповерхова будівля із вкритим гравієм паркінгом. Він зосередив увагу на дорозі, щоби не дивитися в той бік.
Уже за хвилину він опинився в Орієнталі. Він проїхав крізь центр, перетнув міст через злиття Ґрінз-Крік й Сміт-Крік. Хлопчаком, намагаючись триматися подалі від родичів, він часто сидів під тим мостом: спостерігав за човнами, уявляв далекі гавані, в яких ці човни могли побувати, й місця, де неодмінно хотів побувати колись він сам.
Він притишив хід, зачарований краєвидом, як колись в юності. Човнова стоянка була переповнена, люди ходили туди й сюди – прив’язували й відв’язували свої судна, виносили й заносили холодильники. Глянувши на дерева, він зметикував, що вітру сьогодні достатньо, аби виходити під вітрилом, навіть якщо захотіти дістатися аж до моря.
У дзеркалі заднього огляду він помітив готельчик, в якому збирався зупинитися, та йти туди просто зараз ще був не готовий. Він зупинився