Найкраще в мені. Ніколас Спаркс
слова про тебе не писав, – подумав уголос Довсон.
– Мені про тебе теж, – знизала вона плечима.
Він кивнув й знов перевів погляд на верстат. Скраю, охайно складена, лежала одна з Такових бандан, і, піднявши її, Довсон тицьнув пальцем у стільницю:
– Глянь, ініціали, які я колись вирізьбив, досі тут. І твої теж.
– Знаю, – відказала вона. Під ними – і про це вона також пам’ятала – було ще й слово «назавжди». Вона схрестила руки на грудях і всіляко намагалася не роздивлятися його рук. Обвітрені й міцні, це були руки робітника, хоча водночас виглядали шляхетно, навіть витончено.
– Не вірю, що його не стало, – промовив він.
– Розумію.
– Ти казала, що пам’ять у нього була вже не та?
– Тільки на різні дрібниці. Якщо згадати, скільки йому було й скільки він курив, то я би сказала, що в нашу останню зустріч він виглядав незвично здоровим.
– Коли це було?
– Може, наприкінці лютого.
Він рушив до «Стінґрея».
– А про це ти щось знаєш?
Вона заперечно похитала головою:
– Знаю тільки, що він її лагодив. Там на верстаті течка з замовленнями й коментарями Така, та я можу розрізнити лиш ім’я замовника. Вона там-от.
Довсон знайшов бланк замовлення й ознайомився з ним, а тоді вже став роздивлятися автомобіль. Аманда спостерігала, як він підняв капот, нахилився, аби роздивитися усе зблизька, як сорочка при цьому натяглася на його міцних плечах… і відвернулася, аби він не помітив, що вона звернула увагу. За хвилину він звернув погляд на пакунки, що були розкладені на верстаті. Заглянувши до кожного з них й кивнувши їх вмістові, він насупився.
– Дивно, – нарешті сказав Довсон.
– Що саме?
– Це була аж ніяк не реставрація. Тут скоріше просто треба було двигуна налагодити і таке інше, дріб’язок – карбюратор, зчеплення, те-се. Гадаю, він просто чекав, доки запчастини надійдуть: із такими старими машинами це звична штука, доводиться чекати.
– І що це значить?
– Серед іншого, це те, що власник отак просто сісти й поїхати звідси не зможе.
– Тоді скажу юристові, нехай сам вирішує це з власником.
Вона змахнула волосся з чола й додала:
– Усе одно маю з ним бачитися завтра.
– З юристом?
– Ага, – кивнула вона. – Це той самий, що телефонував. Казав, конче треба, аби я приїхала.
Довсон закрив капот і поцікавився:
– А звати його, часом, не Морґаном Теннером?
– А ви знайомі? – сполошилася вона.
– Та я також маю з ним завтра зустріч.
– О котрій?
– Об одинадцятій. І, як я здогадуюся, це той самий час, який він призначив тобі, еге ж?
Їй знадобилося кілька секунд, аби збагнути те, що Довсон уже зметикував: Так, очевидно, спланував цю їхню зустріч заздалегідь. Якби вони не перестріли одне одного тут, то обов’язково зустрілися б завтра. І як тільки це стало ясно, вона відчула, що якби просто зараз побачила Така, то не знала