Одинадцять хвилин. Пауло Коельйо
витратила на чудового фотографа, який розмовляв мало, а вимагав багато: у своїй студії він мав величезний гардероб, і вона позувала йому в сукнях строгих, екстравагантних і навіть у купальниках-бікіні, побачивши які перекладач-охоронець та її колишній імпресаріо Маíлсон, її єдиний знайомий у Ріо-де-Жанейро, помер би від захвату. Вона замовила фотографові кілька зайвих копій, написала листа, де розповіла, що живе щасливо у Швейцарії, і відіслала його разом із фотографіями своїй родині. Вони там подумають, що вона стала багатою, має гардероб, якому можна тільки позаздрити, і що тепер вона найуславленіша дівчина їхнього маленького міста. Якщо все справді буде так, як вона задумала (вона вже прочитала чимало «позитивних відгуків» і не мала найменшого сумніву у своїй перемозі), то коли вона повертатиметься, її зустрічатимуть із оркестром, і вона спробує переконати префекта, щоб один із майданів у місті назвали її ім’ям.
Вона придбала мобільний телефон, із тих, що працюють із карточками попередньої оплати (оскільки вона не мала постійного місця проживання) і протягом кількох наступних днів чекала виклику на працю. Їла в китайських ресторанах (найдешевших) і, щоб збавити час, навчалась‚ як божевільна.
Але минав час, а телефон мовчав. На її подив, ніхто не чіплявся до неї, коли вона прогулювалася берегом озера, крім кількох торговців наркотиками, що перебували завжди в одному місці, під одним із мостів, які з’єднували чудовий старовинний парк із сучаснішими кварталами міста. Вона вже сумнівалася у своїй красі, аж поки одна з колишніх колежанок, з якою вона випадково зустрілася у кав’ярні, сказала, що винна в цьому не вона, а швейцарці, котрі не люблять нікого турбувати, та чужоземці, котрі бояться бути притягнутими до відповідальності за «сексуальний напад» – поняття, яке спеціально вигадали для того, щоб жінки в усьому світі відчули себе негарними.
Рядки з щоденника Марії, написані в ту ніч, коли вона не мала мужності ані вийти з дому, ані жити, ані далі сподіватися почути телефонний дзвінок, що так і не пролунав
Сьогодні пройшла біля парку розваг. Оскільки я не можу навмання розкидати гроші, то вирішила подивитися на людей. Дуже довго стояла біля американських гірок: я бачила, що більшість людей заходили туди в пошуках емоцій, та коли вагончики рушали, то вмирали від страху й просили зупинити поїзд.
Що ж вони прагнули там знайти? Якщо вони зважилися на авантюру, то чому не були готові витримати до кінця? Чи вони думають, що було б розумніше не мчати на шаленій швидкості отак угору та вниз, а провести час на каруселі, крутячись на одному місці?
У цю мить я надто самотня, щоб думати про любов, але я повинна переконати себе, що це минеться, що я знайду собі роботу і що я перебуваю тут, бо сама обрала собі таку долю. Американські гірки – це моє життя, а життя – гра шалена й сповнена галюцинацій, життя – це стрибок на парашуті, це постійний ризик, це означає падати й знову злітати вгору, це альпінізм, це прагнення піднятися вище