Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
басу.
Я хочу вже крикнути знову, але передумую: зараз це ще більше вплине на нього.
– Що трапилось? – питає Герда, ні про що не здогадуючись.
– Нічого, – невинно відповідаю я, ділячи надвоє кістяк курки. – Це лиш маленький приклад до тези великого Клаузевіца про стратегію: «Нападай на ворога тоді, коли йому здається, що він переміг, і там, де він цього найменше сподівається».
Герда киває головою, нічого не розуміючи, і береться до компоту, який Фрайданк недбало ставить перед нами. Я задумливо дивлюсь на неї і вирішую ніколи більше не водити її у «Валгалу», керуючись залізним правилом Ґеорґа: не показуй жінці нічого нового, тоді вона нічого не хотітиме й не втече від тебе.
Ніч. Я сиджу в своїй комірчині, спершись на підвіконня. Світить місяць, із саду лине п янкий запах бузку. Годину тому я повернувся з «Альтштедтер Гоф». Пара закоханих промайнула на тому боці вулиці, де місяць кинув свої тіні, і зникла в нашому саду. Я їм не заважаю: той, хто сам не відчуває спраги, настроєний миролюбно, а ночі зараз такі, що встояти неможливо. Однак я все-таки задля обережності повісив на обох дорогих хрестах таблички: «Увага! Може перекинутись! Бережіть ноги!» Коли земля надто вогка, закохані чомусь вибирають саме хрести, либонь тому, що за них зручніше триматись, хоч, здавалось би, надгробки середньої величини теж придатні до цього. Я мав намір повісити ще одну табличку – з доброю порадою, однак передумав. Фрау Кроль встає часом дуже рано і, незважаючи на всю свою поблажливість, надає мені за легковажність ляпасів, перш ніж я встигну пояснити їй, що до війни я був дуже цнотливою людиною, але, захищаючи свою любу вітчизну, цілком утратив цю рису.
Раптом я помічаю в місячному світлі темну квадратову постать. Важко тупаючи, вона підходить ближче. Я ціпенію. Це різник Вацек. Він зникає в дверях своєї квартири – на дві години раніш, ніж звичайно. Мабуть, не вистачило шкап: на конину зараз великий попит. Я стежу за вікнами. В них спалахує світло, Вацек сновигає по кімнаті, як привид. Я міркую, чи не попередити Ґеорґа Кроля, але заважати закоханим – невдячна справа, та й, крім того, може, Вацек просто ляже спати. Однак цього, здається, не буде. Різник відчиняє вікно й визирає на вулицю. Я чую, як він сопе. Потім зачиняє віконниці і за хвилину знову з’являється в дверях із стільцем у руках. За халявою в нього стирчить ніж-сікач. Різник сідає на стілець – очевидно, він має намір чекати Лізу. Я дивлюсь на годинник – пів на дванадцяту. Ніч тепла, і Вацек може отак простовбичити й кілька годин. Але й Ліза надто засиділась у Ґеорґа. Хрипкий шепіт кохання вже стих, і якщо вона, вийшовши, і потрапить прямо в обійми різникові, то напевно вигадає якесь правдоподібне пояснення. Вацек повірить їй, але все ж таки краще, щоб цього не сталося.
Я тихенько спускаюсь униз і вистукую на Ґеорґових дверях початок Гогенфрідберзького маршу. Ґеорґ висуває голову. Я розповідаю йому, що трапилось.
– От чорт! – каже він. – Спровадь його кудись!
– У таку пору?
– Спробуй! Пусти в хід всі свої чари.
Я лінивим кроком виходжу на вулицю, позіхаю і, постоявши хвильку, прямую до Вацека.
– Чудовий вечір, –