Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник) - Еріх Марія Ремарк


Скачать книгу
їх нещасливими.

      – Є люди, які моляться Богові тому, що вони щасливі.

      – Справді? – Ізабела недовірливо посміхається. – Значить, вони моляться тому, що бояться, аби щастя не покинуло їх. Усе від страху, Рудольфе. Ти цього не знаєш?

      Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути дзижчання пилососа. Я оглядаюсь. Вікно відчинене, але заґратоване – чорна тюрма, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа.

      – Усе від страху, – повторює Ізабела. – Тобі ніколи не буває страшно?

      – Не знаю, – відповідаю я, все ще насторожений. – Думаю, що буває. Я дуже часто боявся на війні.

      – Я не про те питаю. То був розумний страх. Я маю на увазі страх без імені.

      – Який? Страх перед життям?

      – Ні, той, що передував йому.

      – Страх перед смертю?

      Вона знову хитає головою. Я не питаю далі, не бажаючи заглиблюватись у цю розмову. Кілька хвилин ми сидимо в темряві мовчки. У мене знов з’являється таке почуття, що Ізабела не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам йому волю, то знову буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабела питає:

      – Чому ти нічого не кажеш?

      – А що значать слова?

      – Багато, – шепоче вона. – Все, Ти боїшся їх?

      Я на мить задумуюсь.

      – Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Не довіряємо їм більше.

      Ізабела підгинає під себе ноги.

      – Однак людині вони потрібні, коханий, – бурмоче вона. – Інакше як жити?

      Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається свіжий запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, на шальках яких порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я отак сидітиму і спокійно собі дихатиму, міркую я.

      – Ти боїшся мене? – шепоче Ізабела.

      Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не здадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, тому що живеш ще у світі, де слова й почуття – одне й те саме, і брехня та видіння – теж.

      – Чому ти нічого не кажеш? – знову питає вона.

      Я знизую плечима.

      – Часом буває важко щось сказати, Ізабело. І важко дати волю.

      – Кому дати волю?

      – Самому собі. Багато що заважає це зробити.

      – Ніж не може сам себе різати, Рудольфе. Чого ти боїшся?

      – Не знаю, Ізабело.

      – Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Людині треба слів, – бурмоче вона.

      Я не відповідаю.

      – Треба слів, щоб перемогти страх, Рудольфе, – каже Ізабела. – Слова, як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стало сіре. Навіть кров зараз не червона. Чому ти не допоможеш мені?

      Я нарешті даю собі волю.

      – Ти солодке, чуже, кохане серце, – кажу. – Якби я міг допомогти тобі!

      Вона нахиляється і обнімає мене


Скачать книгу