Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
не відповідаю, щоб ще більше розсердити його.
– Саме так, збанкрутуємо! – пояснює Генрих. – Я знаю, що кажу!
– Справді? – Я лагідно дивлюсь на нього. – Чого ж ви виправдовуєтесь? Вам і так усі вірять.
– Виправдовуюсь? Мені не треба виправдовуватись! Але те, що трапилось у Вюстрингені…
– А що, може, знайшли вбивців столяра?
– Убивців? А нам яке діло? І хто вважає це вбивством? Просто нещасний випадок. Той тип сам був у всьому винен. Я маю на увазі те, як ви повелися із старостою Дебелінгом! А на додачу ще й безкоштовно запропонували вдові столяра надгробок!
Я обертаюсь до вікна й дивлюся на дощ. Генрих Кроль належить до тих людей, які ніколи не Мають сумніву, що їхні погляди правильні, – це робить їх не тільки нудними, але й небезпечними. Із них і складається та тупоголова маса нашої любої вітчизни, яку завжди можна знову й знову гнати на війну. Їх ніщо не може навчити, вони народилися з витягненими по команді «струнко» руками і пишаються, коли можуть так померти. Я не знаю, чи в інших країнах є люди цього типу, однак коли й є, то, напевно, не стільки.
За хвилину я знову чую голос цього дурня. Виявляється, він довго розмовляв із старостою і все владнав. Ми маємо дякувати йому за це. Тепер ми знову можемо постачати надгробки у Вюстринген.
– Що ви накажете тепер робити? – питаю я. – Молитися на вас?
Генрих люто позирає на мене.
– Бережіться, щоб ви не зайшли надто далеко!
– Аж куди?
– Надто далеко. Не забувайте, що ви тут тільки службовець.
– А я про це весь час забуваю. Коли б не забував, то вам довелось би давати мечі потрійну платню: як художникові, як начальникові контори і як завідуючому рекламою. Крім того, шкода, що ми не на військовій службі, – ви б тоді змушені були стояти переді мною струнко. Зрештою, якщо хочете, я можу подзвонити вашим конкурентам – Гольман і Клоц відразу ж візьмуть мене до себе.
Двері відчиняються, і з’являється Ґеорґ у вогненно-червоній піжамі.
– Ти розповідаєш про Вюстринген, Генриху?
– А про що ж іще?
– Тоді заткни свою пельку. Як тобі не соромно? У Вюстрингені вбито людину! Урвалось людське життя! Для когось загинув весь світ. Кожне вбивство, кожний смертельний удар – це все одно, що перше вбивство на землі. Каїн і Авель, знову й знову! Якби ти й твої однодумці зрозуміли це колись, їс на нашій благословенній планеті не лунало б стільки закликів до війни!
– Тоді були б самі тільки раби й лакеї! Прислужники ганебної Версальської угоди!
– Версальської угоди! Ну звичайно! – Ґеорґ робить крок уперед. Од нього дуже пахне глінтвейном. – А якби війну виграли ми, то, безперечно, дуже любили б своїх противників і засипали б їх подарунками? Ти вже забув, як разом із такими, як ти, нахвалявся анексувати Україну, Бріє, Лонгві і весь рудний та вугільний басейни Франції? А в нас хіба забрали Рур? Ні, ми володіємо ним! Може, ти ще скажеш, що наша мирна угода не була б удесятеро жорстокішою, коли б тільки ми могли диктувати