Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
існування сповна, про життя, і тільки про життя. Після нього немає нічого. Тому, хто пожив би там довше, наше безглузде гендлярство здалося б просто божевіллям.
– Браво! – вигукує Ґеорґ. – За цю нісенітницю ти заслуговуєш іще одного кухля холодного пива. – Він бере кухлі і передає їх крізь вікно матері. – Шановна пані, повторіть, будь ласка.
У вікні з’являється сива голова фрау Кроль.
– Може, вам дати маринованого оселедця та огірка?
– Обов’язково! І по шматку хліба. Це добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи, – каже Ґеорґ, простягаючи мені кухоль. – А в тебе ж вона є?
– В моєму віці кожна порядна людина страждає від світової скорботи, – спокійно відповідаю я. – Це право юності.
– А я думав, що твою юність украла солдатчина.
– Таки украла. І я ще й досі шукаю її, але ніяк не знайду. Тому в мене подвійна світова скорбота. Так, як подвійний біль у відрізаній нозі.
Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови. І раптом, незважаючи на всю світову скорботу, для мене знову настає та мить, коли дивишся впритул у зелено-золотаві очі буття. Я побожно п’ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій мускул прийняв сонячну купіль.
– Ми завжди забуваємо, що живем на цій планеті тільки короткий відрізок часу, – кажу я. – Тому в нас зовсім неправильний життєвий комплекс – наче у людей, що живуть вічно. Ти помітив це?
– Ще б пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розсудливі люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того, щоб витратити їх самим.
– Ну гаразд. А що б ти робив, якби знав, що завтра помреш?
– Не уявляю собі.
– Гаразд, один день – мабуть, надто короткий строк. Щоб ти робив, якби знав, що тобі залишилось жити тільки тиждень?
– Все одно не уявляю собі.
– Щось же ти мусив би робити! А якби ти ще мав перед собою цілий місяць?
– Мабуть, жив би й далі так, як тепер, – каже Ґеорґ. – Крім того, у мене б цілий місяць було препогане почуття, що моє життя досі було не таке як слід.
– Ти б мав ще місяць, щоб виправити його.
Ґеорґ хитає головою.
– Я мав би місяць, аби жалкувати, що не так прожив його.
– Ти міг би продати весь наш товар Гольманові й Клоцу, поїхати в Берлін і прожити там місяць шаленим життям з артистами, художниками та елегантними проститутками.
– Моїх грошей не вистачило б і на вісім днів. Що ж до жінок, то я мав би лише дівчат з бару. Крім того, я більше люблю читати про це. Фантазія не розчаровує. Ну, а ти? Що б ти робив, якби знав, що через чотири тижні помреш?
– Я? – питаю збентежено.
– Еге ж, ти.
Я озираюсь довкола. Сад зелений, залитий гарячим сонячним промінням, грає всіма барвами середини літа, над ним ширяють ластівки, вгорі – бездонна блакить неба, а з вікна напроти витріщився на нас старий Кнопф у картатій сорочці й підтяжках. Він щойно прокинувся з похмілля.
– Мені треба подумати. Так відразу я цього не можу сказати. Зараз я почуваю тільки,