Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник) - Еріх Марія Ремарк


Скачать книгу
кажу я. І раптом чую слова, що лунають для мене, як грім з ясного неба:

      – Та де там! Ви тільки й знаєте, що про сміховинність смерті, – заявляє Герда. – І тому не можете зрозуміти серйозності життя.

      Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюсь на захопленій ворогом території, однак не складаю ще зброї.

      – Від кого це ти набралась такого? – питаю я. – Ти, Сивілло над темним виром скорботи!

      Герда сміється.

      – Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші про це так не думають. Едуард, наприклад, – справжній соловей.

      Жирне обличчя Едуарда розквітає.

      – Ну, то як буде з печенею? – питає його Герда.

      – Та врешті, чом би й не пригостити їх?

      Едуард зникає. Я зиркаю на Герду.

      – Браво! Чиста робота! Як нам сприймати це?

      – Не так, ніби ти мій чоловік, – відповідає вона. – Просто радій, що живеш, і годі.

      – А що таке життя?

      – Те, що зараз ось трапилося.

      – Браво! – каже Ґеорґ. – Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.

      – Ти його теж любиш? – питаю я Герду.

      Герда регоче.

      – Він ще зовсім дитина, – каже вона Ґеорґові. – Ви не можете розтлумачити йому, що не все завжди буде його власністю? Особливо коли він сам нічого не робитиме для цього?

      – Я завжди намагаюсь пояснити йому це, – відповідає Ґеорґ. – Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважає йому зрозуміти мене. Він аж тоді стане іншим, коли помітить, що це просто евфемістичний егоїзм.

      – А що таке евфемістичний егоїзм?

      – Юнацьке марнославство.

      Герда регоче так, що аж стіл трясеться.

      – Мені це марнославство подобається, – заявляє вона. – Але його треба чимось урізноманітнювати, щоб не набридало. Тут уже нічого не вдієш.

      Я не наважуюсь запитати, чи справді вже нічого не вдієш. Герда сидить напроти мене, щира, спокійна і, тримаючи в руці ножа, чекає ще одної порції печені. Обличчя її покруглішало: поправилась на Едуардових харчах. Вона весело дивиться на мене, анітрохи не бентежачись. Та й чого б вона мала бентежитись? Яке я маю на неї право? І хто кого обдурює в цю мить?

      – Це правда, – я обріс егоїстичним атавізмом, як скеля мохом, – погоджуюсь я. – Меа culpa!

      – Авжеж, любий, – каже Герда. – Втішайся життям і думай лиш тоді, коли це необхідно.

      – А коли це необхідно?

      – Коли ти мусиш заробляти гроші або хочеш досягти успіху.

      – Браво! – знову каже Ґеорґ.

      В цю мить з’являється печеня, і розмова затихає. Едуард ходить коло нас, як квочка біля курчат. Це вперше він не шкодує для нас їжі. На обличчі в нього грає якась нова, повна ситої зверхності посмішка, котрої я ніяк не можу зрозуміти. Він час од часу потай посилає її Герді, як в’язень посилає з в’язниці записку. Але Герда, коли він не бачить, посміхається до мене так само» як і раніш, – відверто, невинно, як дитина, що йде до причастя. Я старший за Герду, але в мене таке почуття, ніби вона має принаймні на сорок років більше


Скачать книгу