Колекціонер. Джон Фаулз
художників тощо; здебільшого в них був бітницький вигляд. Пам’ятаю, на стінах були якісь химерні обличчя й речі. Напевно, то мав бути африканський стиль.
Усередині було надто людно й гамірно, я так рознервувався, що не одразу її побачив. Вона сиділа за другим столиком від кінця зали. Я всівся на табурет коло шинквасу, щоб мати добрий спостережний пункт. Я не наважувався дивитися на неї надто часто, а світло в другому приміщенні було не дуже яскраве.
І тут вона зупинилася просто біля мене. Я вдавав, що читаю газету, тож не бачив, як вона встала з місця. Я відчув, як кров прилила до обличчя, я дивився на шпальту, але нічого не міг читати, як не наважувався глянути навіть краєм ока – вона майже торкалася мене. На ній була сукня в клітинку, біло-синю, руки в неї були відкриті й засмаглі, а волосся розпущене по спині.
Вона сказала:
– Дженні, ми зараз геть без грошей, будь ангеликом, дай нам, будь ласка, кілька цигарок.
Дівчина за шинквасом відповіла:
– Це востаннє, – чи щось у такому дусі, і Міранда запевнила її:
– Завтра, обіцяю! – а тоді: – Дай тобі Боже здоров’я! – коли та дівчина дала їй цигарки.
Це тривало буквально п’ять секунд, вона повернулася до того молодого чоловіка, але звук її голосу перетворив Міранду для мене з мрії на справжню людину. Не можу сказати, що в тому голосі було особливе. Звичайно, це був голос освіченої людини, але без отієї претензійності, вона не підлещувалася, не канючила цигарки й не вимагала, вона їх просто попросила, легко, у тому не відчувалося нічого оцього новомодного. Вона, можна сказати, говорила, як ходила.
Я якомога швидше розплатився і пішов назад до свого фургона, готелю «Креморн» і мого номера. Мені було по- справжньому сумно. Частково через те, що вона мусила позичати цигарки, бо не мала грошей, а в мене було шістдесят тисяч фунтів (десять тисяч я дав тітці), які я був готовий кинути до її ніг – бо саме так відчував. Я відчував, що готовий зробити будь-що, аби з нею познайомитись, її порадувати, стати її другом, мати змогу дивитися на неї не криючись, не підглядати нишком. Щоб показати, що я відчуваю, я поклав у конверт п’ять п’ятифунтових банкнот і написав на конверті: «Міранді Ґрей, Художній коледж Слейда»… тільки, звичайно, я цей конверт не відіслав. Якби я мав змогу бачити її обличчя, коли вона його відкриє, то відіслав би.
Саме того дня я вперше подумав про те, що незабаром здійснилося. Спочатку я уявляв, що на неї напав якийсь чоловік, а я підбігаю і рятую її. Потім якось так уявилося, що нападником був я, тільки не завдав їй шкоди; я її спіймав і повіз у фургоні до будинку в глушині, і там вона була моєю шляхетною полонянкою. Поступово вона б дізналася, хто я, і я б їй сподобався, а тоді ця мрія реалізувалася б у життя в новому будинку, весілля, дітей і таке інше.
Ця мрія не давала мені спокою. Через неї я вночі не спав, забував, що робив протягом дня. Я весь час сидів у «Креморні». Це вже була не мрія, я почав уявляти, що так воно й буде (звичайно, я тільки уявляв, що це станеться, то була