Спалені мрії. Ганна Ткаченко
Це ж її дід нашу двоповерхову школу будував ще до революції, – переказувала розповіді діда Сави. – Змурували з цегли один поверх, а тут зі Стольного на Низівку великий пан їхав – Мусін-Пушкін. Чули про такого? Спинився, розпитав, хто будує земську школу. А взнавши, що не буде другого поверху, велів покликати наших панів та й каже: «Не жалійте грошей, люди добрі, бо ваші діти тут ще помістяться, а онукам уже ніде буде вчитися». Пообіцяв дати дерев’яні балки з російського лісу, і навіть сказав, коли їх забрати в Низівці з потяга. Наші не повірили, однак поїхали і привезли. Так і збудували двоповерхову. Той пан за свої балки і копійки не взяв.
– І для чого вони йому, аби в кишені брязкали. Дід Кирило казав, що в пана було десять тисяч десятин землі, – пригадувала Христина. – Не тільки у Стольному, а ще в багатьох селах і хуторах. Він із роду багатих Безбородьків. А звання таке довге, що й вимовити не зможу. Одне знаю: граф він, якесь єго превосходительство.
– Нема вже давно ні графа, ні єго превосходительства. Якщо встиг за кордон виїхати, то, може, і живий залишився. Та як би там не було, нам школа залишилася, і за те йому спасибі, – продовжила розмову Мар’яна. – Тепер ще й наші онуки там навчатимуться.
– Була б вам школа, мало не підірвали її, – насупилася Марія та насунула хустку майже на брови, бо ще часто ввижалися їй німці. – Партизани хотіли її підірвати, коли на першому поверсі в німецькому госпіталі серед поранених якийсь обер-лейтенант лежав.
– Те вже минулося, – махнула рукою Мар’яна. – Ціла наша школа, дякуючи діду Саві й тій Шурочці, яку ми сьогодні згадували. Дивно виходить: дід будував, але й гадки на мав, що колись його онука порятує ту школу.
Розговорившись про минуле, вони за роботою ще довго згадували давні часи, а потім і недавно пережите, ніби їх випустили із в’язниці. Усе погане хотілося якомога швидше викинути зі своєї пам’яті. Тріпотіла тепер душечка, мов молода ластівка крильцями, навчившись літати. А потім мліла від думки про свого чоловіка – як зустрічатиме, що скаже та як він поцілує.
– Скоро! Скоро! Скоро! – повторила Христина. – Кричать ще й досі чи то мені вчувається? – шукала очима солдатів у полі.
Радісно посміхаючись, вони брудними руками протирали очі. Раділи і вдома та надіялися на владу. Як вона їм не дошкуляла, а вони знову чекали хорошої, яка за них горою стане. Навіть самі дивувалися – і що за люди ці українці, що тільки їм не робили, а вони зла не тримають, усе позабирали, а вони тільки б робити, голодом морили, а їх знову багато.
– Коли наші повернуться, ми ще більше дітей народимо, – сміялася Марія Коваленко. – Усього буде багато, то хто ж його їстиме?
– Свої тепер у владі будуть, інакше й бути не може. Не життя настане, а рай земний. – Христина аж слину ковтала, так їй добре було від тієї думки.
– Нехай списані з фронту покерують, поки наші справжні солдати повернуться! – Хотілося і Мар’яні того майбутнього, якого вони чекали.
Зовсім скоро пересвідчилися, що то були лише солодкі мрії. Нова влада в селі