Спалені мрії. Ганна Ткаченко
ніколи не була на допиті, Бог милував, але багато що про те чула. Десь ізсередини піднімався гнів, хотілося його вдарити отією важкою чорнильницею, яка тут стояла ще відтоді, коли вона розписувалася зі своїм Федором. Але затремтіла душа і кудись сховалася, тільки холод у грудях про неї нагадував.
– У Гомелі, в депо. А до чого тут він? Ми не про нього… – В самої перед очима Федір, з розсіченим обличчям сидить під тином. Так і було, коли більшовики все їхнє майно позабирали, залишивши порожніми і клуню, і хлів.
– Досить, з вами все ясно. Ви, значить, з куркулів, – повернув він її до реального життя.
– Та які ж ми куркулі, – обурилася від такої несподіванки. – Була у нас земля, ми її самі обробляли, уся сім’я працювала. Та й коли те було? За царя Панька, як зараз кажуть.
– Мене це зовсім не цікавить, – знову різко обірвав її військовий. – У вас тут півсела куркульні, – ошелешив присутніх.
Після таких слів вона стулила вуста й опустила руки, мовчки дивилася на цього нового начальника, який ходив по кабінету туди-сюди, мов перед шеренгою бійців. Але, отямившись після почутого, наважилася знову дещо сказати:
– Ми розуміємо, на фронті вам нелегко було, а ми вдома від окупантів натерпілися, то якось же треба нам спільну мову знайти. От і прийшли до вас за допомогою, як до рідного. То чому ж ви нас ні вислухати, ні зрозуміти не хочете? Чи ви думаєте, що ми брехати зібралися? Тоді скликайте збори, нехай люди скажуть і про нас, і про тих, кого ви вчора допитували, заодно про тих, хто біля вас крутиться. Там усе взнаєте – хто на партизанів працював, хто з партизанами та червоною армією в село повернувся, коли німців гнали. Ще такого не було, щоб у селі люди правди не знали.
– Більше нічого не хочу чути! – Голова знову обірвав розмову. Стояв широко розставивши ноги, а руку тримав на кобурі з пістолем, точнісінько так, як це робив німецький комендант. – Ідіть додому, я вас не кликав! Чи ви теж захотіли до того дядька, то це ми організуємо! Збори їм! Сам я рішаю, сам! – спинився навпроти Мар’яни та свердлив її своїми злими очима, від чого в неї аж волосся на голові хустку піднімало.
Горпина Петрівна, яка до цього часу стояла мовчки, й собі не стрималась:
– Ви, Вікторе Петровичу, прибули в село до людей, тому повинні розібратися в наших справах по-справедливості. – Сама, нервуючи, все терла руки.
Військовий почервонів, мов прапор, який знову стояв у кутку цієї кімнати, як до війни. Розтулив рота, щоб, мабуть, вигнати всіх, у тому числі й Горпину Петрівну, але вона перебила:
– Раз так діло пішло, то хочу повідомити: я особисто знала командира партизанського загону і замполіта, сама два роки в загоні була, поранених лікувала. Тому маю право говорити з вами на рівних, хоч я і не член партії, і не маю такого військового звання, як у вас.
Було й до війни так – забуде вона про страх і випалить те, що думає. Пошкодувати може потім, але й то не завжди. Тоді сидить у хаті й чекає, коли за нею прийдуть. Так і зараз – замовкла і