Спалені мрії. Ганна Ткаченко
її поверх куфайки. От тільки чоботи діряві взула, бо кращих не було. Але поглянувши на себе в німецьке дзеркальце, все ж залишилася задоволеною. Навіть рум’ян не шукала, щоки й так горіли від хвилювання. Ще й дорогою то посміхалася, то дивувалася: і куди це вона так вирядилася?! Часом навіть хотілося повернутися, щоб умитися та переодягтися. Усе здавалося, що Федір то наздоганяє її, то осторонь стоїть та головою хитає. Але вже ось і сільрада. Зайшовши, одразу побачила Тамару, яка з віником в одній руці щось передивлялася в журналі.
– Це ви, тьотю Мар’яно? Вас не впізнати сьогодні. Зачекайте хвилинку, я зараз доповім. – І вона показала на лавку під вікном.
Чекаючи, Мар’яна то смикала свою спідницю, то поправляла хустку – нервувала. «Прийшла б у чому вдома ходила, – знову ті думки не давали спокою. – Вирядилася, дурепа». І тут не полишило її відчуття – слідом за нею має зайти Федір. Тому сиділа і все поглядала на двері.
У цей час її запросили до кабінету. Задерев’янілими ногами ледь переступила поріг, а зайшовши, глянула на голову сільради. За столом стояв немолодий чоловік у військовій формі. Усе було по ньому – і гімнастерка, і галіфе, і начищені чоботи. «Гарний», – подумала про себе і відчула, як почервоніло її обличчя.
– Ви мене викликали? То я прийшла, тільки не знаю для чого, – ледь промовила, ніяковіючи.
– От так справа! Викликав вас для одного діла, а тут може бути зовсім інше! – наближався до неї та накульгував на одну ногу. – Сідайте, Мар’яно. Яке ім’я! Дуже рідко зустрічається, – взявши її під руку, допоміг сісти на лавку.
Від тих слів, здавалося, вся кров ударила в голову, навіть дихати стало важко. Вона швидко розв’язала хустку, яка так само швидко спала на плечі.
– А які коси, так і блищать! Я давно не бачив таких красивих жінок – чорнява, білолиця, а очі… Сині… Козачка не козачка, сказав би: голубка, – розглядав її, мов товар, який збирався купувати.
– Чи ви не жонатий? – чомусь випалила те, що її зовсім не цікавило.
– Чому, жонатий, і діти є.
– То й придивляйтеся до своєї дружини, а в мене чоловік на фронті воює. Кажіть, чого викликали, бо мені йти час, дітей у мене вдома багато, – так вона про все й розповіла.
– Ну, що ж, з характером, значить, така красива Мар’яна, – він аж зітхнув. – Дійсно, козачка не козачка, але й не голубка, – крутив головою, звівши брови та відійшовши до свого столу.
До кабінету зайшов інший чоловік, він також був у військовій формі і також кульгавий, тільки цей, як і говорила Тамара, ходив з палицею і дуже нею стукав. Від того стуку було якось не по собі. Говорив не російською, але зовсім не по-березівськи. Став показувати якісь папери першому, а потім, глянувши на Мар’яну, спитав:
– Це та жінка, яка не у своїй хаті живе? Це про неї нам розповідали? – і показав на неї не рукою, а своєю палицею.
Чорнявий, поглянувши на Мар’яну, нічого не відповів.
– Ваша хата згоріла, чи не так, громадянко? Живете в чужій, яка раніше куркульською