Проклята краса. Дарина Гнатко
щось непокоїть, люба? – тихо і якось несміливо запитала вона, погладжуючи руку доньки.
Ганнуся знизала плечима.
– Та ні.
– Доню, невже ти гадаєш, що я геть на старість осліпла й не бачу, що ти з недавніх пір сама не своя зробилася. Я ж добре тебе знаю.
Ганнуся скоса глянула на маму.
– То вам здалося, мамо.
Ярослава зітхнула.
– Та ні, доню, нічого мені, на жаль, не здалося. Скажи мені чесно, донечко, хіба ж міг привидітися мені твій потяг до агронома Гребенка, ваші обійми біля річки? Ні, – вона захитала головою, помітивши, що Ганнуся намагається заперечити, – ні, люба, не кажи нічого. Не думай, що я тебе не розумію, це не так. Усе я добре розумію, я ж не каменюка, а жива людина. І я не засуджую тебе, доню, ані на хвилинку не засуджую. Павло Микитович надто гарний із себе, аби могло встояти перед ним слабке жіноче серце. Але ж… – Ярослава замовкла, пильно та сумно вдивляючись у замислене, напружене лице Ганнусі, яка намагалася сидіти спокійно, щосили гамуючи бажання негайно ж підхопитися й побігти туди, де в темряві ховаються сірі води річки. – Але ж, Ганнусю, він не для тебе, у нього вже є жінка, дитина, й Галина кохає його, ти ж бачиш, як вона його кохає, він же для неї є всім у цьому світі.
Ганнуся вихопила в руку й рвучко скочила зі стільчика.
– А чи він кохає її, мамо, ти про це подумала? – дзвінким голосом запитала вона, забігавши по залі та скошуючи око на двері.
Ярослава теж підвелася.
– Певно, що кохає, бо інакше б не одружився.
Ганнуся блимнула на неї роздратованим поглядом.
– Певно? Ой, мамочко, як же мало ви знаєте, хоч і живете через тин. Та невже ти не бачиш, мамо, що він страждає поряд із тією сварливою вороною, задихається від кохання її того божевільного, яке душить його, не дає вільно дихати. Вона не закохана в нього, мамо, вона ним просто хвора, і те кохання її сліпе, бо не помічає вона його страждання…
Ярослава кинула на неї гострий погляд.
– А ти, Ганнусю, ти не хвора ним?
Ганнуся застигла біля тієї самої намальованої квітки, що зайняла місце в куточку, де колись висіли старі ікони, й прошепотіла щиро:
– Не знаю, мамо, не знаю. – Їй раптом закортіло відкинути свою впертість, непокірність і кинутись до маминих грудей, як робила вона це ще в дитинстві, припасти до неї, такої лагідної, мудрої, що пахне м’ятою та теплим молоком, розповісти те, що зібралося в неї на серці, краяло його та забирало спокій. Вона закліпала очима, намагаючись відігнати непрохані сльози, і не помітила, як опинилась у материнських обіймах.
– Скажи мені, доню, скажи, люба, що в тебе на серці, що непокоїть? Невже закохалася?
Ганнуся тяжко зітхнула.
– Не знаю, мамо, але вабить мене до нього, тягне Гребенко до себе, немов ярмо на шию одягнув. А я ж не хотіла всього цього, мамо, для мене все це грою було, та, напевно, я загралась. Тягне мене до нього, спокою нема… – Ганнуся дивилась жалібно і розгублено. – Що ж мені робити, мамо? Я казала тобі вдень, що не боюся