Все те незриме світло. Ентоні Дорр
совається. У нього бухкає серце. Лаборант у білому халаті, подих якого відгонить цибулею, виміряє відстань між Вернеровими скронями, обхват його голови, товщину й форму його губ. За допомогою циркуля обміряють його ступні, довжину пальців, відстань між очима й пупом. Міряють його пеніс. Кут нахилу його носа визначають дерев’яним транспортиром.
Другий лаборант визначає колір Вернерових очей за допомогою хроматичної шкали, на якій представлено десь із шістдесят відтінків блакитного. У Вернера очі кольору під назвою himmelblau – небесно-блакитні. Щоб оцінити колір його волосся, чоловік відрізає пасмо й порівнює із тридцятьма іншими пасмами, прикріпленими до дощечки, – від темнішого до світлішого.
– Scbnee, – бубонить чоловік і робить запис. Сніг. Вернерове волосся світліше за найсвітліший колір на дощечці.
Вони перевіряють його зір, беруть у нього кров, знімають відбитки пальців. Під полудень йому здається, що в ньому вже виміряне все.
Далі – усні іспити. Скільки в нашій країні націонал-політичних навчальних закладів? Двадцять. Хто наші найвидатніші олімпійці? Він не знає. Коли іменини в нашого фюрера? Двадцятого квітня. Хто наш найвидатніший письменник, що таке Версальський договір, який німецький літак найшвидший?
На третій день знову біг, знову лазіння, знову стрибки. Засікають усе. Лаборанти, представники школи й екзаменатори – усі в уніформах трохи різних відтінків – шкрябають у блокнотах із розлініяним папером й один за одним кладуть аркуші в шкіряні теки із золотою блискавкою на обкладинці.
Хлопці висувають здогади, нетерпляче перешіптуючись.
– Я чув, що в школах є яхти, соколи для полювання і тир.
– Я чув, що вони беруть лише сімох із кожної вікової групи.
– А я чув, що лише чотирьох.
Вони говорять про школу з надією й бравадою: кожен усім серцем хоче, щоб його взяли. Вернер каже собі: «І я теж. І я теж».
Однак, попри його амбіції, часом йому паморочиться в голові; він згадує Юту зі шматками розбитого радіо в руках і відчуває, як у його душу прокрадається сумнів.
Абітурієнти видираються на перешкоди; раз за разом бігають спринт. На п’ятий день троє кидають боротьбу. На шостий здаються ще четверо. Щогодини в танцювальній залі, здається, стає гарячіше й гарячіше, тож на восьмий день і повітря, і стіни, і підлога просочуються гарячим, сильним хлопчачим духом. Щоб пройти останнє випробування, кожен із чотирнадцятирічних хлопців має залізти вгору по драбині, абияк прибитій до стіни. Нагорі, за вісім метрів від землі, дістаючи головою до балок, вони мають ступити на крихітну платформу, заплющити очі й стрибнути на прапор, який унизу тримають дванадцять абітурієнтів.
Найпершому лізти опасистому сільському хлопцеві з Герне. Він досить швидко залізає по драбині, але, щойно ступає на платформу й дивиться на всіх згори вниз, полотніє, а його коліна починають зрадливо дрижати.
– Боягуз, – чується віддалік.
Хлопець поряд із Вернером шепоче:
– Боїться висоти.
Екзаменатор