Кладовище домашніх тварин. Стівен Кінг
руку. Рейчел розтулила рота для протесту – його рука здавалася жахливо незграбною і майже такою ж великою, як Ґейджева голова, – але перш ніж вона встигла вимовити хоч слово, пальці старого ворухнулися. Той блискавичний упевнений порух був вправним, як маневри шулера, що тасує мічені карти, чи фокусника, що витрушує з дітей монетки. Жало опинилося в нього на долоні.
– Здоровецьке падло, ‘ге ж? Городським не тре’, але для села піде!
Луїс зайшовся реготом. У відповідь Крендал криво посміхнувся:
– А глибоко ж воно влізло, п’авда?
– Що він каже, мамо? – спитала Еллі, і тоді вже Рейчел загиготіла. Звісно, це було страшенно неввічливо, але чомусь усе було добре. Крендал дістав пачку «Честерфілдських королів», засунув одного з них у кут зморшкуватого рота. Він лагідно кивав, слухаючи їхній сміх: навіть Ґейдж, попри нарив від бджолиного укусу, здавлено хихотів. Старий запалив сірник, черкнувши ним об ніготь великого пальця.[6] «А дід парочку трюків знає», – подумав Луїс. Невигадливих, але доволі вдалих. Пересміявшись, він простягнув праву руку: лівою він підтримував Ґейджеву дупу, Ґейджеву, безсумнівно, мокру дупу.
– Радий знайомству, містере…
– Джад Крендал, – відрекомендувався старий і потис руку Луїса. – Ви – новий лікар, так?
– Так! Мене звуть Луїс Крід. Це моя дружина Рейчел, моя донька Еллі, а хлопчик із бджолиним жалом у шиї – Ґейдж.
– Радий познайомитися з усіма вами.
– Я не хотів сміятися… тобто ми всі не хотіли сміятися… просто ми… ми трохи втомилися.
Усвідомлення цього факту викликало новий напад сміху. Луїс почувався втомленим до краю.
Крендал кивнув:
– Звісно, так і є, – у нього вийшло щось на кшталт: «Жвіш-н-о тако є». А потім старий блиснув очима в бік Рейчел. – Чом бо вам зі своїми пуцвіріньками не зайти до мене, міш-шіш Крід? Візьмем’ дрібку соди і трохи втишимо болячку. Зі старою моєю попошталакаєте. Ходить вона кудись не часто. Останніми роками артрит її вкінець заїда.
Рейчел глянула на Луїса, той кивнув.
– Це було б дуже люб’язно з вашого боку, містере Крендал.
– О, я тіко на Джада відгукуюся, – заперечив він.
Раптом пролунав гучний гудок, загуркотів мотор і величезна блакитна вантажівка, виїхавши з-за повороту, незграбно посунула просто до їхнього нового будинку.
– Чорт, вантажники! А я ж так і не знайшов ті кляті ключі! – вигукнув Луїс.
– Не переймайтеся ото так, – заспокоїв Крендал. – Я їх маю цілу в’язку. Містер і місіс Клівленд… вони жили тут до вас – дали мені її, дай Бог пам’яті, років так чотирнаццять-п’ятнаццять тому. Вони довго тута жили. Джоан Клівленд була ліпшою подругою моєї жінки. Померла два роки тому. Білл переїхав у ту орегонську богадільню для пенсіонерів. Зара’ принесу вам ключики. Ви ж то тепер власник.
– Ви дуже люб’язні, містере Крендал, – подякувала Рейчел.
– Ой, та годі! – відмахнувся той. – Я все жду, коли в Ладлоу знову з’явиться молодняк.
Для них, мешканців Середнього
Такий спосіб запалення сірника вказує на те, що це був фосфорний сірник. Цікавий нюанс, оскільки такий тип сірників на момент виходу книги вийшов з ужитку.