Щиголь. Донна Тартт
вони побачать тебе власною персоною, то скоріше тебе пригадають, – слушно зауважив Енді. – Інакше ти можеш здатися їм якимсь диваком, що телефонує й хоче вдати з себе невідомо кого. Ти не турбуйся, – сказав він, подивившись через плече. – Я нікому нічого не скажу, якщо ти мене про це попросиш.
– Диваком? – перепитав я. – А кого я можу з себе вдати?
– Ну, наприклад, чимало психів телефонують сюди тобі, – сухо повідомив мені Енді.
Я промовчав, не знаючи, як мені це проковтнути.
– До того ж якщо вони не беруть слухавку, то щó ти робитимеш? Якщо не підеш туди зараз, то потім не зможеш вирватися раніше за наступні вихідні. А ти ж хочеш поговорити з ними.
Енді визирнув у коридор, де Тодді стрибав у незвичайних черевиках із пружинками, а місіс Барбур розпитувала Платта про вечірку в Моллі Волтербік.
Він мав рацію.
– Гаразд, – сказав я.
Енді поправив окуляри.
– Я піду з тобою, якщо хочеш.
– Ні, не треба, – сказав я.
Я знав, що Енді повинен був сьогодні зануритись у «японський досвід», потрібний для додаткового бала, – група поглибленого вивчення мала відвідати чайний будиночок «Торая», потім піти подивитися новий фільм Міядзакі[26] в Лінкольн-центрі; не те щоб Енді потребував додаткових балів, але екскурсії з класом були його єдиним соціальним життям.
– Ну гаразд, – сказав він, засунув руку глибоко до кишені й дістав звідти мобільний телефон. – Візьми. Про всяк випадок. – Він потицяв пальцем в екран. – Я зняв для тебе блокування паролем. Можеш користуватися.
– Мені його не треба, – сказав я, дивлячись на гладенький малий телефон і заставку на екрані – аніме-картинку Віртуальної дівчини Акі (голої, у високих порно-чоботях).
– Бери, бери. Ніколи-бо не знаєш, що тобі може знадобитися, – сказав Енді, коли я завагався. – Візьми.
І сталося так, що десь близько пів на дванадцяту я був уже в дорозі на Віллідж автобусом, який ішов від П’ятої авеню, з адресою Гобарта й Блеквелла в кишені, записаною на сторінці з монограмою, яку я видер із записника місіс Барбур, що лежав біля телефону.
Вийшовши з автобуса на Вашингтон-сквер, я блукав десь сорок п’ять хвилин, шукаючи адресу. Віллідж із його безладним розташуванням будинків (трикутні квартали, вулиці, що там або там закінчуються глухими кутами) – це та місцевість, де легко заблукати, й мені тричі доводилося зупинятись і питати дорогу: в газетній крамниці, де продавали кальян для куріння марихуани та порножурнали для геїв, потім у переповненій пекарні, де гриміла оперна музика, і зрештою в дівчини в білій майці та комбінезоні з відром у руках, яка, стоячи на вулиці, мила шваброю для вікон вітрину книгарні.
Потрапивши нарешті на Західну Десяту вулицю – яка була безлюдною, – я пішов нею, рахуючи номери. Я був у досить занедбаній частині вулиці, де стояли здебільшого житлові будинки. Табунець голубів вистрибував переді мною по мокрому хіднику, по троє в ряд, наче крихітні надуті пішоходики.
Багато номерів були напівстертими,
Хаяо Міядзакі (нар. 1941) – популярний японський режисер, автор анімаційних фільмів.