Щиголь. Донна Тартт
спробувала переконати його, щоб він пішов до «Анонімних алкоголіків», але він не захотів. А то, бувало, консьєржі збиралися під нашими дверима й починали галасувати, аби він знав, що вони тут, і тримав себе в руках.
– Тримав себе в руках?
– Атож, бо здебільшого мав звичку галасувати саме він. Розумієте, – я відчув, що наговорив зайвого, – він міг здійняти галас із будь-якої причини. Ну, наприклад, тоді, коли йому доводилося залишитися зі мною, бо мама мусила працювати. Він завжди був у поганому настрої. Я не повинен був озиватися до нього, коли він дивився новини або спорт, таке було правило. Тобто я хочу сказати… – Я зніяковіло замовк, бо відчув, що загнав себе в кут. – Хай там як, а все це було давно.
Він відкинувся на стільці й подивився на мене: великий, стриманий чоловік, хоч його очі мали тривожний синій колір, як у малого хлопця.
– А що тепер? – запитав він. – Тобі подобаються люди, в яких ти живеш?
– Ну… – я замовк із повним ротом, не знаючи, що мені сказати про Барбурів, – думаю, вони люди приємні.
– Я радий, що ти так думаєш. Правда, я не можу сказати, що добре знаю Саманту Барбур, хоч і виконував деяку роботу для родини в минулому. Вона має добрий нюх.
На ці слова я перестав їсти.
– Ви знаєте Барбурів?
– Не його, а її. Хоч його мати була колекціонером, але вся її колекція дісталася братові внаслідок якоїсь родинної сварки. Велті міг би розповісти тобі про це більше. Хоч він і не був схильний до базікання, – поквапно докинув він. – Велті був дуже стриманий, застебнутий на всі ґудзики, але люди йому довіряли, він був такої вдачі, ти розумієш? Чужинці були з ним відвертими – замовники, люди, яких він майже не знав, він був таким чоловіком, із яким люди любили ділитися своїми проблемами. Але, звичайно ж, кожен любитель мистецтва й антикваріату в Нью-Йорку знає Саманту Барбур. Її дівоче прізвище Ван дер Плейн. Хоч вона мало що купувала, Велті бачив її на кількох аукціонах, і вона, безперечно, володіє цікавими речами.
– Хто вам сказав, що я живу в Барбурів?
Він швидко закліпав очима.
– Про це повідомляли в газеті, – сказав він. – Ти не читав?
– У газеті?
– У «Times». Ти справді її не читав?
– У газеті щось було написано про мене?
– Ні, ні, – швидко відповів він. – Не про тебе. Про дітей, які втратили своїх рідних під час вибуху в музеї. Більшість із них були туристами. Там була одна маленька дівчинка… майже немовля… дитина дипломата з Південної Америки…
– Що вони написали про мене в газеті?
Він скривився.
– Сирота в такому становищі… Відома своєю доброчинністю світська левиця не змогла лишитися осторонь… Ну й усе таке. Ти можеш собі уявити.
Я збентежено дивився у свою тарілку. Сирота? Доброчинність?
– То була дуже співчутлива стаття. Я так зрозумів, що ти захистив одного з синів місіс Барбур від розбишак? – сказав він, опустивши свою велику сиву голову, щоб подивитись мені у вічі. – Це було в школі? Йдеться про іншого обдарованого хлопця, якого перевели у вищий клас?
Я