Американський психопат. Брет Істон Елліс
дотик.
– Непогано, так? – з голосу Прайса стає зрозуміло: він бачить мою заздрість.
– Так, – недбало відповідаю я, передаючи йому картку, наче мені взагалі начхати, але насправді мені важко ковтати.
– Рибна піца, – нагадує Мак-Дермотт. – Я помираю з голоду.
– Ніякої піци, – белькочу я з полегшенням від того, що картку Монтґомері прибрано з моїх очей, що вона повернулась до кишені Тімоті.
– Ну ж бо, – скиглить Мак-Дермотт, – давайте замовляти піцу.
– Замовкни, Крейґу, – каже Ван-Паттен, спостерігаючи за офіціанткою, яка приймає замовлення в іншого столика. – Але цю гарнюню можна й покликати.
– Це не наша офіціантка, – каже Мак-Дермотт, крутячи в руках меню, яке він висмикнув у помічника офіціанта.
– Все одно поклич її, – наполягає Ван-Паттен. – Замов води, чи «Корону»,[46] чи ще щось.
– Чому її? – запитую я, ні до кого конкретно не звертаючись.
Моя візитна картка лежить забута на столі, поряд із орхідеєю в синій скляній вазі. Я забираю її, згортаю і кладу назад у гаманець.
– Вона кап-у-кап та дівчина, що працює в «Блумінґдейлз», у відділі Джорджетти Клінгер, – каже Ван-Паттен. – Поклич її.
– То хтось хоче піцу чи ні? – Мак-Дермотт починає скаженіти.
– Звідки тобі знати? – питаю я Ван-Паттена.
– Я купую там парфуми для Кейт, – відповідає він. Прайс жестикулює, привертаючи нашу увагу.
– Я ж вам казав, що Монтґомері – карлик?
– Хто така Кейт? – запитую я.
– Кейт – дівчина, з якою у Ван-Паттена роман, – пояснює Прайс, дивлячись на столик Монтґомері.
– А що сталось із міс Кіттрідж? – питаю я.
– Так, – посміхається Прайс, – що сталось з Амандою?
– Боже, хлопці, попустіться. Вірність? Авжеж.
– А заразитися не боїшся? – запитує Прайс.
– Від кого, від Аманди чи від Кейт? – питаю я.
– Я думав, ми погодились, що не можемо захворіти. – Ван-Паттен підвищує голос. – Так що… бовдури, замовкніть.
– Я вам не казав…
Приносять ще чотири «Белліні». Тепер їх на столі вісім.
– Господи, – стогне Прайс, намагаючись упіймати помічника офіціанта, перш ніж той піде.
– Рибна піца… рибна піца… – Мак-Дермотт знайшов свою мантру на цей вечір.
– Скоро нас атакують збуджені іранські дівки, – гуде Прайс.
– Ймовірність – нуль, нуль, нуль, самі розумієте… Ви слухаєте? – запитує Ван-Паттен.
– …рибна піца… рибна піца… – Мак-Дермотт ляскає рукою по столу, стіл хитається. – Чорт забирай, мене хтось слухає чи ні?
Я все ще в трансі від картки Монтґомері – стильного кольору, товщини паперу, шрифту, друку, тож раптово здіймаю кулак, наче збираюсь вдарити Крейґа, і кричу, навіть реву:
– Ніхто не хоче довбану рибну піцу! Піца має бути дріжджова, мати сирну скоринку і трохи віддавати хлібом! Тут скоринка надто тонка, бо дебільний місцевий шеф-кухар усе пересмажує! Місцева піца висушена
Світле пиво.