Американський психопат. Брет Істон Елліс
стаканець, просячи дрібних грошей. Поки Прайс веде нас через натовп до входу і робить знаки одному з швейцарів, Ван-Паттен махає хрусткою однодоларовою купюрою перед обличчям жебрака – воно вмить світлішає, однак Ван-Паттен ховає купюру в кишеню, і ми проходимо всередину, захопивши дюжину талонів на випивку та два пропуски до VIP-зали внизу. У клубі до нас чіпляються ще два швейцари – довгі шерстяні пальта, волосся зібране в хвости, певно, німці. Вони хочуть знати, чому ми не в смокінгах. Прайс якимось чином розбирається з ними, може, дає цим вилупкам на чай, а може, й погрожує (перший варіант – ймовірніший). Я не втручаюся, стою до них спиною і намагаюся слухати, як Мак-Дермотт жаліється Ван-Паттену на те, що я божевільний, бо критикую, як у «Пастелях» готують піцу, але «Я почуваюсь вільною» у виконанні Белінди Карлайл лунає з динаміків так голосно, що я майже нічого не чую. У кишені мого піджака від «Валентіно» лежить ніж із зазубреним лезом, і мені так хочеться випустити кишки Мак-Дермотту, котрий стоїть поряд, у проході, може, порізати йому обличчя, вирвати хребет… але Прайс нарешті махає нам рукою і спокуса вбити Мак-Дермотта поступається радісному передчуттю того, як я зараз розважуся, вип’ю хорошого шампанського, пофліртую з фігуристою дівчиною, нюхну, може, навіть потанцюю під якусь давню пісню чи нову пісню Дженет Джексон, яка мені так подобається. У центральному холі, що веде до реального входу, стає тихіше, і ми проходимо повз трьох привабливих дівчат. Одна вбрана в чорний шерстяний жакет із англійським комірцем та ґудзиками з боків, крепово-шерстяні брюки та кашеміровий гольф, все – від «Оскар де ла Рента»; на другій – двобортне пальто з шерсті, мохеру й нейлонового твіду, брюки джинсового крою та чоловіча бавовняна сорочка, все – від «Стівен Спрауз»; найкрасивіша вдягнула картатий шерстяний піджак та шерстяну спідницю з високим поясом від «Барніз» та шовкову блузку від «Андра Ґабріела». Вони звернули увагу на нашу четвірку, і ми відповідаємо, повертаючи до них голови, всі, крім Прайса, який ігнорує їх і каже щось нечемне.
– Господи, Прайсе, попустись, – скиглить Мак-Дермотт. – Що це з тобою? Дівчата були дуже гарячі.
– Так, якщо говориш на фарсі, – відповідає Прайс, віддаючи Мак-Дермотту два талончики на напої, начебто щоб заспокоїти його.
– Що? – питає Ван-Паттен. – Як на мене, у них немає нічого іспанського.
– Знаєш, Прайсе, тобі б змінити таке твоє ставлення, якщо хочеш когось підчепити, – каже Мак-Дермотт.
– Ти вчиш мене, як когось підчепити? – питає Крейґа Прайс. – Ти, який нещодавно отримав саму лиш дрочку?
– Твої погляди на життя – відстій, Прайсе, – каже Крейґ.
– Та невже ви думаєте, що я поводитимусь так само, як з вами, якщо захочу когось трахнути? – кидає нам виклик Прайс.
– Саме так, – в один голос говорять Мак-Дермотт та Ван-Паттен.
– Знаєте, хлопці, – кажу я, – якщо справді хочеться сексу, цілком можна поводитись не так, як звичайно. Сподіваюсь, Мак-Дермотте, ти не втратиш невинність знову через те, що я кажу.
Я пришвидшую крок, щоб встигати за Тімом.
– Але це не пояснює того, чому Тім поводиться