Американський психопат. Брет Істон Елліс
до «Зали з канделябрами». Я починаю думати, що варто було б здати в гардероб пальто («Армані»), але що б не казав Прайс, кайф приходить, і за кілька хвилин, коли я чекаю в барі, намагаючись привернути увагу тієї красуні, це взагалі втрачає значення. Зрештою, хоча в мене лишилось чимало талонів на випивку, доводиться покласти на бар двадцятку, аби вона мене помітила. Це працює. Завдяки талонам, беру дві подвійних «Столичних» з льодом. Вона наливає напої, стоячи переді мною.
У мене чудовий настрій, і я кричу до неї:
– Гей, ти не в Нью-Йоркському університеті вчишся? Вона хитає головою, без посмішки.
– Гантер? – горлаю я.
Знов хитає головою. Не Гантер.
– Колумбійський? – кричу, хоча це й жарт.
Вона зосереджена на пляшці «Столичної». Я вирішую припинити розмову і, коли вона ставить біля мене дві склянки, жбурляю талони на стійку. Однак вона хитає головою й кричить:
– Уже більше одинадцятої, талони не годяться. Бар працює за готівку. З вас двадцять п’ять доларів.
Я не нарікаю, холоднокровно витягаю свій гаманець зі шкіри газелі й даю їй п’ятдесят. Присягаюсь, вона дивиться на купюру зневажливо, і, коли, зітхнувши, розвертається до каси, щоб дати мені решту, я кажу чітко, дивлячись на неї, однак нечутно за піснею «Додай звуку» та галасом натовпу:
– Ти огидне довбане стерво, я хочу заколоти тебе до смерті й погратись у твоїй крові.
Але я посміхаюсь. Не лишивши цій сучці чайових, я знаходжу Прайса, який знову похмуро стоїть біля колій, вчепившись у залізні поручні. Пол Овен, котрий працює з рахунками Фішера і нині вбраний у двобортний шерстяний смокінг на шість ґудзиків, стоїть поряд із Прайсом і волає щось на кшталт: «Провів п’ятсот ітерацій від’ємного дисконтованого потоку коштів на спеціальному комп’ютерному софті, а потім поїхав машиною компанії до стейкхауса “Сміт і Воленський”».
Я передаю Прайсу склянку, киваю Полу. Прайс нічого не каже, навіть не дякує. Просто тримає горілку, скорботно дивиться на колії, потім косить очима і нахиляється до склянки, а коли починає мигтіти стробоскоп, він випрямляється і щось буркоче собі під ніс.
– Ти під кайфом? – питаю я.
– Як ти? – кричить Овен.
– Я щасливий, – кажу я.
Музика перетворюється на одну довгу, нескінченну пісню, окремі пісні розділяє лише тупий, пульсуючий біт, який витирає з пам’яті всі розмови. Поки я говорю з таким слизьким типом, як Овен, мене це влаштовує. Зараз здається, що в «Залі з канделябрами» більше дівчат, і я намагаюся зустрітись очима з однією з них – модельного типу, великі цицьки. Прайс смикає мене, і я нахиляюсь до нього спитати, чи не дістати нам ще грам.
– Чому ви не в смокінгах? – запитує мене з-за спини Овен.
– Я все кидаю, – кричить Прайс. – Я йду.
– Що кидаєш? – кричу я у відповідь, не розуміючи, що відбувається.
– Це, – волає він. – Я не впевнений, але здається, йдеться про його подвійну «Столичну».
– Не треба, – кажу я йому. – Я доп’ю.
– Слухай, Патріку, – горлає він. – Я йду звідси.
– Куди? –