Американський психопат. Брет Істон Елліс
проходжу повз похмільного Віттенборна.
Моя секретарка, Джин, яка у мене закохана і з якою я, певно, зрештою одружусь, сидить за столом. Цього ранку, щоб, як звичайно, привернути мою увагу, вона вбрана неймовірно дорого і зовсім недоречно: кашеміровий кардиган від «Шанель», кашеміровий светр під горло й кашеміровий шалик, сережки зі штучних перлів, брюки з шерстяного крепу від «Барніз». Наближаючись до її столу, я знімаю навушники. Вона підводить очі й несміливо посміхається.
– Запізнюємося? – запитує вона.
– Ходив на аеробіку, – я незворушний. – Вибач. Є щось для мене?
– Ріккі Гендрікс скасував сьогоднішню зустріч, – говорить вона. – Не сказав, яку саме чи чому.
– Я іноді ходжу з Ріккі на бокс до клубу «Гарвард», – пояснюю я. – Ще щось?
– І… Спенсер хоче з тобою випити у «Флюті Пір 17», – посміхається вона.
– Коли? – питаю я.
– Після шостої.
– Не зможу, – кажу я, заходячи до кабінету. – Відмов йому.
Вона підводиться з-за столу і йде за мною.
– О, що ж мені сказати? – здивовано запитує вона.
– Просто… скажи… «ні», – кажу я, знімаючи пальто від «Армані» й вішаючи його на настінний вішак від «Алекс Лоеб», який я купив у «Блумінґдейлз».
– Просто… сказати… «ні»? – повторює вона.
– Ти сьогодні вранці дивилась «Шоу Патті Вінтерс»? – запитую я. – Про аутизм?
– Ні, – вона посміхається так, ніби моя залежність від «Шоу Патті Вінтерс» її зачаровує. – І як воно?
Я взяв вранішній випуск «Волл-стрит джорнел» і продивляюсь першу сторінку – суцільна безглузда чорнильна пляма.
– Здається, коли я його дивився, у мене були галюцинації. Не знаю. Не впевнений. Не пам’ятаю, – буркочу я, кладу «Джорнел» назад і беру свіже число «Файненшл таймс». – Справді не знаю.
Джин стоїть і чекає вказівок. Я сідаю за стіл зі скляною стільницею від «Палацетті», зітхаю і складаю разом руки. Галогенові лампи з обох боків столу вже горять.
– Гаразд, Джин, – починаю я. – Замов столик на трьох у «Кемолз» на дванадцяту тридцять, а якщо там не буде – спробуй у «Крайонз». Згода?
– Так, сер, – каже вона жартівливим тоном і розвертається, щоб піти.
– Чекай, – кажу я, дещо згадавши. – Треба замовити столик на двох на сьогоднішній вечір в «Аркадії».
Джин розвертається дещо стурбована, але досі усміхнена.
– Щось… романтичне?
– Ні, дурненька. Облиш, – кажу я їй. – Я сам замовлю.
Дякую.
– Я все зроблю, – каже вона.
– Ні, не треба, – махаю я рукою. – Будь сонечком і принеси мені «Пер’є»,[50] добре?
– Сьогодні маєш чудовий вигляд, – каже Джин, перш ніж піти.
Її правда, але я нічого не кажу, тільки дивлюся через увесь кабінет на картину Джорджа Стаббса, думаючи, чи не перевісити її – може, вона надто близько до музичного центру «Айва» зі стереоприймачем AM/FM, двокасетним магнітофоном, напівавтоматичним програвачем
Мінеральна вода.